Юп звільна розгойдував ножа в руці, тримаючи його перед собою за кінчик леза; то був довгий, наточений ніж до хліба, і бачилось, що він дуже гострий. Нараз Юп рвучко метнув його в повітря: звившись веретеном, ніж пошумів угору,— ясне лезо золотою рибкою скинулося в останньому промені вечорового сонця,— і, вдарившись об стелю, полетів униз, просто на голову Юпові. Той миттю наклав на голову дерев'яний накоренок, ніж, сухо луснувши, увігнався в деревину й загойдався там. Юп зняв з голови накоренка, витяг ножа і з серцем швиргонув його в двері; ніж, ліниво поколивавшись там, поволі випав і ліг долі.
— Хай йому чорт! — мовив Юп.— Я розважив напевне: людям, що оддали гроші за квитки, найбільше до вподоби дивитися такі номери, де ти важиш своїм життям чи принаймні здоров'ям, як колись у римському цирку. їм треба бодай знати, що тут може пролитися кров, розумієш?
Він підняв ножа і одним помахом пустив у горішню лутку вікна з такою силою, що всі шибки забриніли, ніби мали розірвати крихку, висхлу замазку й брязнути з рам. Той порух, упевнений і владний, нагадав мені невеселі дні нашої недалекої минувшини, коли Юпів складаний ножик гуляв то вгору, то вниз попід склепінням бліндажів.
— Я ладен упень розбитись,— казав він далі,— аби справити приємність вельмишановному панству в залі. Я б вуха собі поодрізав, та боюсь, що не знайдеться такого, хто приставить мені їх на місце. Ходи лишень сюди.
Він шарпнув двері, пропустив мене вперед, і ми вийшли на сходовий помісток; клапті шпалери позоставалися на стінах тільки там, де їх колись надто міцно поліпили, аби тепер можна було оддерти на підпал до грубки. Далі ми поминули занедбану ванну, і перед нами постала так ніби веранда, де бетонована підлога покололася й поросла мохом. Юп повів рукою догори.
— Що вище кидаєш ножа, то, звісно, більше тішаться глядачі. Та треба, щоб угорі була якась перепона, щоб ця штука могла вдаритися об неї й перестала вертітись, тоді вона без усяких вихилясів полетить простісінько на мою недотепну голову, ось глянь.
Він показав угору, де вищирилися залізні штаби розваленого балкона.
— Отут я муштрувався. З добрий рік. Дивись.
Він знову підкинув ножа догори; ніж полетів навдивовижу рівно й плавко, здавалося, він здіймався сам собою, легко, наче птах,— і враз, ударившись об залізну штабу, неймовірно швидко понісся донизу і рвучко загнався в накоренок. Самий-но поштовх такої сили, здавалось, було не просто витримати. Проте Юп і оком не моргнув. Ніж увійшов у дерево на кілька сантиметрів.
— Та це ж чудово, хлопче! — скрикнув я.— Просто з біса добре! Тут уже всяк мусить визнати: це таки номер!
Юп незворушно витяг ножа з деревини і, стиснувши в кулаці, різонув повітря.
— Та його й визнають: мені дають дванадцять марок за вечір, аби я між двома значнішими номерами трохи попідкидався ножем. Але мій номер занадто простий: людина, ніж, накоренок, розумієш? От якби до цього та напівголу кралю, щоб я міг жбурляти ножем просто їй під носом — оце б мого глядача розворушило. Та де ти її візьмеш, таку кралю?
Він рушив іти, і ми знову вернулися до його житла. Він помаленьку поклав ножа на стіл, поставив поруч накоренка й потер руки. Потім ми примостилися на ящику біля грубки і якийсь час сиділи мовчки. Видобувши з кишені кусень хліба, я спитав:
— Може, попоїси зі мною?
— Залюбки, тільки давай я запарю каву. А тоді підемо, ти подивишся мій виступ.
Він підклав у грубку дров і поставив на вогонь бляшанку.
— Просто хоч гинь,— знову озвався Юп.— Може, в мене дуже вже поважний вигляд, досі ще скидаюсь на фельдфебеля.
— Дурниці, з тебе ніколи не було правдивого фельдфебеля. Чи ти усміхаєшся, коли вони плещуть?
— Ну звісно. І вклоняюсь.
— Я б не потрапив. Я не годен усміхатись на цвинтарі.
— Оце ж бо й зле, бо саме на цвинтарі треба всміхатися.
— Не розумію.
— Вони ж бо не мерці. Вони живі, ти тямиш?
— Еге, вже тямлю, тільки тому не вірю.
— Бо ти й досі ще трішечки обер-лейтенант. Ну та це з часом минеться. О господи, я радію, коли можу справити цим людям якусь потіху. Вони просто поду— біли, і я трохи розбуркую їх, і беру за те платню. Може хто з них, бодай один з усіх, не забуде за мене, поки дійде додому. "А той бісів син з ножем, враг його матері, нічого не боїться,— може, скаже він собі,— а я, сто чортів, усього боюсь!" Бо вони справді завше всього бояться. Вони тягнуть той страх за собою, мов важенну тінь, і мене тішить, коли вони на хвилину забудуться за нього і крихту одійдуть душею. Чи ж заради цього не варт усміхнутись?
Я мовчки дивився, як закипає вода. Юп запарив каву в рудій бляшанці, і ми навпереміну стали сьорбати з неї окріп, заїдаючи моїм хлібом. Надворі помалу сутеніло, і Юпів покій ніби наливався м'яким сіруватим молоком.
— А що, власне, робиш ти? — спитав мене Юп.
— Нічого... перебиваюся днем.
— Важкенький хліб.
— Еге... за шмат хліба доводиться часом позносити докупи й побити на дріб'язок сто каменюк. Роблю, що де трапиться.
— Так... Хочеш подивитися ще один мій номер?
Я кивнув головою; він підвівся, ввімкнув світло і, підійшовши до стіни, одсунув набік клапоть тканини, що правив за килимок. На червонястому полі виразно виступали обриси чоловічої постаті, абияк накидані на стіні вуглиною; зверху на голові намальовано якусь химерну гулю, що, видно, мала означати капелюх. Доглянувшись пильніше, я побачив, що постать накреслено на дотепно замаскованих дверях.
Я зацікавлено стежив, як Юп нахилився під своє нужденне ліжко, витяг звідтіля гарненьку брунатну валізку й поставив на столі. Перше ніж одімкнути її, він повернувся до мене й поклав переді мною чотири недокурки.
— Скрути-но з них дві тоненькі,— сказав він.
Я пересів так, щоб добре його бачити і заразом бути ближче до грубки, до її лагідного тепла. Поки я злегесенька розкручував недокурки на папірець, у якому був замотаний хліб, Юп клацнув замками валізки й витяг якусь химерну торбинку: в таких крамних торбинках з багатьма кишеньками наші матері колись держали срібні ложки та виделки з свого віна. Юп миттю розв'язав шнурка, що перехоплював звинену руркою торбинку, і простелив її на столі; я побачив дванадцять ножів із дерев'яними колодочками,— за тих часів, коли наші матері ще плавали у вальсі, такі ножі звано "мисливським наладдям".