Мене пойняло розкішне відчуття; так було, може, яких дві хвильки, а може, двадцять, не знаю. Я чув тихий посвист ножів, відчував на собі повів розкраяного ними повітря, коли вони врізалися позад мене в диктові двері, і мені видавалось, неначе я йду вузісінькою кладочкою понад бездонну прірву. Іду цілком упевнено і все-таки добре почуваю весь страх небезпеки... Боюсь і все-таки напевне знаю, що не схибнуся; я не лічив ножів, однак розплющив очі якраз ту мить, коли останній ніж загнався в двері біля моєї правої руки.
Ураган оплесків до кінця очутив мене; я зовсім розплющив очі і вгледів перед собою біле обличчя Юпа, що, кинувшись до мене, неслухняними руками розв'язував мотузка. Потому він витяг мене насеред сцени, до самої рампи; він уклонився глядачам, і я зробив те саме; під грім оплесків він показав на мене, а я показав на нього; він усміхнувся мені, і я всміхнувся йому, а далі ми обоє з усміхом уклонилися глядачам.
У кабіні ми не перемовилися й словом. Юп кинув на стілець продірявлені карти, зняв з гвіздка моє пальто й допоміг мені вдягтися. Потім почепив на стіну ковбойське вбрання, вдягнув свою куртку, і ми нап'яли капелюхи. Коли я одчинив двері, навпроти нам кинувся лисий добродій зі словами:
— Сорок марок за вихід!
Він простяг Юпові кілька банкнот. Я зрозумів, що відтепер Юп буде мій шеф, і всміхнувся, і він, глянувши на мене, всміхнувся й собі.
Юп узяв мене під руку, і ми вкупі рушили наниз тісними, погано освітленими сходами, що просякли задавненим духом гриму. Коли ми вийшли до під'їзду. Юп усміхнувся й сказав:
— Тепер ми купимо собі сигарет і хліба...
Але я тільки годину пізніше зрозумів, що здобув собі справжній фах; він вимагав від мене лишень трохи постояти, не рухаючись, і помріяти з дванадцять чи з двадцять секунд. Я став людиною, в яку кидають ножами...