Григорія Сковороду, часто називали українським Ломо-носовим. Та різниця між ними та, що Ломоносов, поперше, писав для вищих кіл Росії, аристократії, а Сковорода для народу. До того ж Ломоносов був більше науковцем, а Сковорода — філософом.
Варто згадати й те, що до Сковороди наша література складалась з проповідей, житій святих, літописів, а Сковорода теж був перехідним містком до світської художньої прози та поезії, а також модернізував техніку віршування, внісши
ЗО
до силабічного віршування модерніші форми тонічного віршу з різними степами й ритмом, а також володів різними літературними формами і жанрами та перекладав з грецької та латинської мов.
— Читаючи і знайомлячись з французькими просвітителями 18-го стол., як Жан Жак Руссо, з німецькими — Лейбні-цом та Лессінґом, та давнішим — голляндцем Сиінозою, Сковорода дуже шанував і своїх попередників, як Феофан Про-копович, Варлам Лящевський, Георгій Кониський .та інших.
Сковороду часом критикували за його— думки представ: ники вищих шкіл, казали,— що він носить свічку перед сліпнями, але він на те відповідав, що бажає бути далі "череп'яною чорною сковородою, що випікає білі блинці".
Про Сковороду ходила й така леґенда, що слава його дійшла й до цариці Катерини. Досі вона знала його, як співака придворного хору в Петербурзі, а тепер почула про його розум та філософський талант і літературні праці. Через свого відпоручника Потьомкіна вона нібито запросила Сковороду переселитися до Росії. Але він, сидячи в той час край дороги, де поблизу паслися вівці, сказав післанцеві: "Скажіть цариці, що я не покину України: мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця".
* # #
Така всебічна діяльність філософа Сковороди, а особливо його філософські праці недаром викликали багато добрих відгуків з боку видатних діячів науки й літератури й породили низку наслідувачів і послідовників. А пізніші наші літературознавці, як і сучасні дослідники його творчости вважають Сковороду одним з визначних клясиків української літератури, ставлячи його поруч Івана Котляревського, Квітки-Ос-нов'яненка та інших. Більше того, в середині минулого століття постать Сковороди та його ідеї потрапили на сторінки різних художніх творів, зокрема роману Нарцкного,' повісти Ізмаїла Срезневського тощо.
Високо цінять творчість та діяльність Сковороди й сучасні українські письменнику та дослідники. З'явилась друком ціла низка праць про його життя й творчість. Серед них: роман Василя Шевчука "Григорій Сковорода" (1969), М. Редька "Світогляд Г.С. Сковороди", О. Шреєр-Ткаченко "Григорій Сковорода — музикант", О.В. Мишанич "Григорій Сковорода і усна народна творчість" (1976), Леонід Махновець "Григорій Сковорода" — ґрунтовний огляд життя філософа, Ф. Поліщук "Григорій Сковорода" (художній життєпис), А. Ні-женець "На зламі двох світів" (розвідка про Г.С. Сковороду1 і харківський колегіум), П.М. Попов "Григорій Сковорода" ~"
31 життя і творчість.
Не цураються цієї теми й літературознавці, що живуть у західньому світі. Хоч, здається, не видали окремих книжок, проте були друковані праці в збірниках чи журналах. Так проф. д-р Юрій. Бойко у великій своїй праці "Ґеґен ден стром", що її видав німецький університет в Гайдельберзі німецькою мовою з нагоди його 70-ліття, помістив розвідку "Г. СС. Сковорода в світлі української історії", а проф. Д. Козій надрукував розвідку в збірникові ОУП "Слово" ч. 5 "Сковорода— Платон — Епікур". Зустрічаємо розвідки й праці про Сковороду і в інших періодичних виданнях.
Та не можна оминути, що головним дотеперішнім біографічним джерелом є життєпис Гр. Сковороди, який написав його учень і послідовник Михайло Ковалинський відразу по смерті філософа. Той же Ковалинський написав на нагробку Сковороди в Пан-Іванівці, теперішній Сковородинівці, такі слова:
Борець за істину. Духовий богочтець, І словом, і умом, і всим життям мудрець, Любитель простоти і вільний від турбот, Досяг верха наук, пізнавши дух природи, Достойний приклад всім — Сковорода.
Харківський діяч В. Каразин, який багато дбав про відродження України, а зокрема про відкриття університету в Харкові (1804) і якому пізніше перед тим же університетом поставили пам'ятник, так писав про Сковороду: "Ми під чубом і в українській свиті мали свого Пітаґора, Оріґена і Ляйб-ніца".
Дуже цінив Сковороду та його погляди і великий російський письменник Лев Толстой. Захопившися життям і творчістю Сковороди, він писав: "Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться писати про нього. Його біографія ще краща за його твори. Але які гарні й твори".
Письменник та історик Микола Костомаров, обороняючи Сковороду від російського рецензента В. Крестовського, так висловився: "Мало можна назвати таких народніх осіб, якою був Сковорода і яю4/0с би так пам'ятав і поважав народ".
Проф. університету Ерн також високо оцінює вагу і значення Сковороди: "Постать Сковороди, — підкреслює він, — ідча з найвизначніших на протязі всієї історії людської думки. Його життям може гордитися людство. Сковороду поставити поруч двох героїчних постатей філософів —Джор-дано Бруно і Сократом".
Великий інтерес до Сковороди виявляли й пізніші наші письменники. Перше наукове видання 1894 року Іван Франко зустрів прихильною рецензією: "Григорій Сковорода, — писав він, — поява вельми замітка в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найпомітніша з усіх духових діячів нашого віку". А в листі до академіка А. Кримського у 1894-му році Франко писав: "Чи знаєте, що Сковородині "Харківські байки" десять разів глибші і краще розказані, ніж Саадієві". (Сааді — великий перський поет-клясик — Д.Н.). Взагалі Іван Франко вважав, що Сковорода був найбільшим поетом в староруській і українській літературі від "Слова о полку Ігоревім" до Котляревського та Шевченка.
Читачі, зрозуміло, можуть запитати, чи були після Сковороди в Україні філософи. Так були, — відповімо. У 19-му столітті викладав у Московському університеті і написав багато філософських праць філософ Памфіл Юркевич (1827-1874). Багато філософських думок, міркувань, поглядів знайдемо в наших видатних клясиків, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, О. Олесь, які своїми творами відкрили глибини людського серця, показали обставини суспільного життя, були шукачами тієї об'єктивної правди, мудрости, що фактично й визначає термін цього слова — любов до мудрости — тобто філософія.