перечекати великі дощі, він вирушив до свого приятеля, дідича Ковалевського, в якого жив навесні цього ж року. Ко-валевський мав маєток в селі Пан-Іванівка, за 40 кілометрів
від Харкова.
Про останні хвилини чи останній день життя Сковороди ходили цілі леґенди. Одну з них, яку дехто заперечує, розповів Ізмаїл Срезневський (проф. Харківського університету), який навіть написав оповідання з життя Сковороди, що звалось "Майоре, майоре!", в якому виклав, ту леґенду. Він писав: "... Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусі* дів повеселитись, і погуляти. Мали на увазі також послухати Сковороду... За обідом Сковорода був надзвичайно веселий і балакучий, навіть жартував^ оповідав про своє минуле* про свої мандрівки, досвід. Зачаровані його красномовством, всі потім повставали з-за обіду. Сковорода щез... Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав садовину й роздавав її хлопчикам, що працювали в садку. Надвечір сам господар пішов шукати Сковороду і застав його під гіллястою липою. Уже заходило сонце, останні його проміння про-оивались крізь гущу листя. З лопатою в руці Сковорода ко* пав собі яму — вузьку, довгу яму.
Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий? — запитав господар, підійшовши до старого.
— Пора, друже, закінчити мандрівку, — відповів Сково-
рода, — і так уже волосся злетіло з Ьідної голови від мордування, пора заспокоїтися.
— І, Орате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!
— Іду! Але прохатиму спершу, мій добродію, хай тут буде моя остання могила, — пішли до хати.
Сковорода не довго у ній лишився. Він.пішов у свЭю кімнату, перемінив Оілизну, помолився Бору і, поклавши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, склавши руки навхрест. Сковорода не виходив. Другого дня до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився зайти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний, закостенілий. Це було. 9-го листопада, за новим стилем, 1794-го року.
Дослідники бачуть в цьому описі дещо неправдиве, зокрема те, що Сковорода поклав під голову свої твори, оскільки зідомо, що свої писання він лишив Ковалинському в селі Хо-тетово.
Поховали Сковороду у маєтку його приятеля-дідича Ко-
вже за наших
бажання
вороди, написали: "Світ мене ловив, але не впіймав". Справді, його в житті не спокусили ні багатства, ні розкоші, гіі пропо-
23
новані добрі посади.
* * *
Протягом свого життя Григорій Сковорода написав багато проповідей, діялогів, трактатів, притч, віршів, кілька віршів переклав з інших мов. Бібліографія його творів та всього написаного про нього сягає півтори тисячі назов. Крім збірок віршів "Сад божественних пісень" та "Харківських байок", Сковорода написав 17 прозових творів, як не рахувати ще окремих віршів та перекладів. Збереглося також близько 100 листів, які писали різні люди до нього, та кілька листів, що їх писав сам Сковорода, переважно до свого улюбленого учня й послідовника Михайла Ковалинського.
До речі, ще й досі не устійнений напис прізвища згаданого йог.о колишнього учня. Перший дослідник, академік Дмитро Багалій, писав прізвище через "и" — Ковалинський, пізніші дослідники в академічних виданнях "Наукової думки" писали через "і" — Ковалгнський, а в недавньому виданні тієї ж "Наукової думки" дослідник життя Сковороди Леонід Махновець друкує прізвище з "е" — Коваленський, мотивуючи тим, що, воно, мовляв, походить від прізвища чи назви Коваленко. А в найновішому виданні "Григорій Сковорода" Ф. Поліщука знову читаємо прізвище з літерою "и" — Ковалинський. 'ч
До творів, які Гр. Сковорода написав, але не збереглися,
належить ще й його "Теорія піїтики", яку він написав ще, правдоподібно, в 1751-му році, викладаючи в Переяславському колеґіюмі.
Через те, що твори Сковороди були спрямовані проти фарисейства, фальшу, гонитви за наживою, гноблення людини людиною, що часто він бачив і серед церковного проводу, насадженого чи присланого часто з Росії, за те, що він кликав до волі, їх довгі роки не друкували, але вони ходили у рукописах чи списках з рук до рук. Лише після смерти Сковороди (1794) його твір "Наркісс" був надрукований у 1798 році, а в 1861-му вийшли його вибрані твори.
Перше наукове видання нашого філософа появилося заходами проф. Дмитра Багалія у 1894-му році, коли відзначали 100-ліття з дня смерти. Але й це видання не охоплювало всіх творів Сковороди. Трохи повніше видання вийшло у 1912-му році, а найповніше вийшло в двох томах за редакцією проф. О.І. Білецького в Видавництві Академії Наук УРСР в 1961-му році, куди увійшли всі його трактати, діялоги, притчі, проповіді, філософські праці, переклади та листування. У 1972 році у В-ві "Дніпро" вийшло нове 2-томне видання.
Твори Сковороди цінні для нас не тільки критикою тоді-
24
шньої дійсности, а й своєю літературною стороною: це не сухі трактати чи діялоги, а живі розмови з безліччю порівнянь, метафор, алеґорій, написані різними жанрами, а до того він вніс багато нового в будову віршів, з силабічних віршів він перейшов на силаботонічну форму, що є новаторством для поезії.
Аналізуючи твори Сковороди, дослідники переконуються, що наш філософ-гуманіст випередив своїх сучасників на два століття, що він був духовим батьком, творцем українського відродження, до того ж в найтяжчу добу нашої історії. Тому він не міг миритися з мертвеччиною, застоєм, лицемірством, що його ще більше принесла дійсність після руйнування Січі. Сковорода знав про Коліївщину, чув про Максима Залізняка, згадував у одній з пісень "Саду божественних пісень" і про Богдана Хмельницького, що намагався визволити Україну з-під окупантів.
Уже в одній з перших своїх праць, що стала складовою частиною твору "Діялог, ім'я йому — потоп зміїн", він пише: "Світ спить, простягнувшися, глибоким, непробудним сном} а наставники, що пасуть Воїна Божого, не тільки не пробуджують його, а ще й до сну заколисують.: Спи, не бійся, місце без-печне, чого лякатися". Справді тодішній московський уряд з допомогою своєї церкви приспали все життя, вони не дбали про проґрес українського народу, про ріст культури. Більше того, цариця Катерина друга, ставши в 1762-му році на престол, зруйнувавши колиску української волі, Запорізьку Січ, заславши на Соловки кошового Івана Калнишевського та його спільників, ще дужче придушила українські землі.