— Ваш билет?
Якась типова українська бабуся, замість відповіді, низенько вклонилась кондукторові й подала невеличкий клуночок.
— Вам русским языком говорят: предявите. ваш билет! —
32
M. Кропивницъкий в ролі Карася
обурився кондуктор і відштовхнув клуночок,
— Який там, голубчику, білет? Ми з сином уперше в житті їдемо машиною і ваших порядків не знаємо, звиняйте, коли що не так.
— Нечево, нечево прикидиваться дурочкой! Знаєм ми вас зайцев. Контроль придет, отвечай тогда.
— Ось вам свячені яблучка, — знову вклонилась бабуся, подаючи знову клуночок, — сьогодні у Спаса була і посвячено. Візьміть, будь ласка, та довезіть нас до Ніжина.
Свячені яблука зворушили суворе серце кондуктора... і баба з парубком лишилися у вагоні. Марія Заньковецька зацікавилась ними і розпочала розмову, з якої ясно стало, що баба дійсно вперше їхала залізницею і везла свого сина до лікарні... Парубок був дуже худенький, соромливий і тихий.
— А ви ж маєте де в Ніжині переночувати?
— На станції, голубочко, на станції, — відповіла бабуся.
— На станції ночувати не дозволять. Ну, та ми вам допоможемо.
На станції, дійсно, після відходу поїзда почали виганяти публіку... і наша баба опинилась на вулиці та ще й під зливою. Через бабу вони самі ледве встигли захопити візника і, коли вже вмостилися, побачили на пероні засмучену бабу з сином.
— Сідай, бабо, до нас і ти, парубче, — раптом запросила Марія Костянтинівна. Візник був незадоволений перевантаженням, проте забрав усіх. Стара з сином повечеряли і переночували в Заньковецької, а вранці пішли до лікарні.
Виступаючи 40 років на сцені по різних містах України та Росії, Заньковецька здобула безліч прихильників не тільки серед простого народу, а й серед вищих кіл представників мистецтва, її обожнювали такі видатні постаті, як Лев Толстой, Ілля Репін, артист Собінов, композитор Чайковський, грузинський письменник Шавла Дадіані, не кажучи вже про численних українців, як Нечуй-Левицький, Мих. Коцюбинський, Іван Франко, Леся Українка, Олександер Олесь, Панас Мирний, Максим Рильський. Останні три присвятили нашій славній зірці свої поезії.
Ще в 1893-му році, коли Заньковецька була з театром в Одесі, прийшов до театру славетний композитор Чайковський (українець з походження), який знав Заньковецьку ще з виступів у Петербурзі. В його руках був розкішний вінок. Композитор підніс його Заньковецькій. На стрічках вінка було написано: "М. К. Заньковецькій — безсмертній від смертного". Ці слова він повторив голосно і поклав його на голову скромній Софії ("Безталанна"), ролю якої виконувала Заньковецька. Вся заля, як згадує Чаговець, повторила написані
слова.
84
Серед численних шанувальників таланту Заньковецької був і видатний російський співак оперний артист4' Л. В. Собі-нов. Він почав свою кар'єру в українських театрах, захоплювався красою української мови, а про Марію Заньковецьку уже за радянських часів згадував: "її генію, — казав він, — я зобов'язаний тим, що слово і пісня, народжені на бе.регах Дніпра, стали для мене такими дорогими, рідними й близькими, як мое.рідне слово і моя рідна пісня".
Але експансивна й життєрадісна Заньковецька в той же час іноді була й недовірлива до людей. Саме ставлення до окремих осіб у неї базувалося не на фактах, а на якомусь внутрішньому інтуїтивному відчуванні людини. Заньковецька пі-вчуттів не визнавала: коли неприязнь, так уже неприязнь і, навпаки, коли вона симпатизує людині, то цілком. Недовір'я до людей, боязке до них ставлення було у неї продуктом тих закулісних інтриґ, заздрощів, виживань один одного, що часто
бувало в театрах, що й зробило її нервовою і вразливою. Не-дивно, що й без жодної причини часом їй здавалось, що проти неї хтось щось "замишляє".
Один режисер згадує такий випадок: кінчається дію якоїсь п'єси, глядачі в захопленні, публіка викликає Заньковецьку, дають по кілька разів завісу, і раптом у Марії Констянтинів-
ни робиться перелякане обличчя, і вона шепоче:
— Чуєш, свистять ! — А в Україні ж, коли свистять, то це означає, що публіці не сподобалось.
— Та, ні, то вам почулося... — заспокоювали її.
— Та що ти мені кажеш, що я глуха — свистять...
Це вже їй здавалося, що хтось спеціяльно посадив свистунів, щоб її образити і скомпромітувати.
Проте, Заньковецька користувалась великою пошаною як у своєму театрі, так і серед публіки та своїх колеґ-артистів.
"Для нас, акторів старої Генерації, — підкреслював артист Мар'яненко, — Марія Костянтинівна була зразком і недосяжним ідеалом. Ми горді і щасливі з того, що Марія Костянтинівна Заньковецька серед нас жила і творила і своїми театральними зразками зворушувала і наповнювала любов'ю до "кривджених". Далі Мар'яненко згадує ту пошану й те захоплення, яким вона користувалась серед публіки. "Я був свідком, — пише він у своїх спогадах, — коли молодь після вис-і ави (Кам'янець-Подільське та інші міста) випрягала коней, нпрягалась сама в фаєтон і відвозила Марію Костянтинівну до її приміщення або садовила її у крісло і на руках відноси-
. і а її додому".
Між іншим в Москві був один українець-капіталіст, як зга-,*ус Богомолець-Лазурська, який сам нічого не розумів в театральних справах, але захоплений талантом Марії Костянтинівни, пропонував великі гроші на влаштування театру-
85
студії ім. Марії Заньковецької. Сам же він був готовий, як він казав, "служити швайцаром при тому театрі, щоб відчиняти двері Марії Костянтинівні". На жаль, такої студії з різних причин не довелося відкрити
М. Заньковецька в ролі циганки * * *
Від першого дебюту в Полтаві 1832-го року Марія Заньковецька невтомно працювала на українській сцені аж до останнього виступу на своєму 40-річному ювілеї в Києві 1922-го року. Працюючи в театрах Кропивницького, то Садовського, то в Саксаганського, то в Старицького, вона створила безліч неповторних образів. Скрізь це була, як згадує Романицький, велика геніяльна артистка: і ніжна наймичка, і горда протестуюча Зінька ("Дві сім'ї"), і глибока трагічна Катря ("Не судилося")...
За час своєї 40-річної праці Заньковецька об'їхала з театрами всі міста, а часом і села України, побувала в Москві, Петербурзі, разом з Садовським та Рубчаком виступала на сценах Західньої України, зігравши понад ЗО різних ролей, несучи в нарід найкращі перлини рідного мистецтва. Ні переслідування русифікаторів, ні політичні труси в її приміщенні, ні різні заборони нащадків горезвісного царського міністра Валуєва — ніщо не збило її з рідного їй шляху. Тому то й ми з великою пошаною згадуємо її ім'я і тут, далеко від рідної землі, хоч минуло вже 46 років з дня її смерти і 120 років з дня народження. Безперечно, що вона давно заслуговує на величний пам'ятник не тільки у вигляді наукових праць про неї, а й на пам'ятник в столиці України у формі бронзи.