Життя і творчість Бориса Антоненко-Давидовича

Чуб Дмитро

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ БОРИСА АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА

Нещодавно нашому видатному письменникові Борисові Антоненкозі-Давидовичу минуло 80 років з дня народження і 57 років літературної творчости. І, незважаючи на цю поважну дату в житті всім відомого літератора, що належить до тих перших, що почали писати свої талановиті твори за перших пореволюційних років, українська преса на рідних землях жодним словом не згадала про цю дату та про нашого літератора. Тож годиться, хоч тут коротко відзначити цю варту уваги подію в літературному житті.

Почавши свою літературну діяльність понад 50 років тому, письменник пройшов довгий і складний життьовий шлях, позначений не тільки творчими успіхами, а й тяжкими поневіряннями, такими характеристичними для багатьох талановитих творців української літератури. Тож і не дивно, що сьогодні, як кажуть "за творчим варстатом" він лишився один з небагатьох, що починали разом творчий шлях у літературу в перші пореволюційні роки. Але своєю невтомною й талановитою працею Борис Дмитрович здобув собі заслужене почесне місце. Найкращим доказом цього є той факт, що навіть його давні твори, написані 40-50 років тому, витримали іспит часу і сьогодні читаються з непослабною цікавістю, ставши вартісним першоджерелом у вивченні складних процесів на Україні, зокрема в перші пореволюційні роки.

Народився Борис Дмитрович Антоненко-Давидович 5-го серпня 1899-го року в місті Ромнах на Полтавщині в родині машиніста-залізничника. Це сталося в Засуллі, на околиці Ромен, і його кати та баба Олена раділи, що народився хлопчик.

Як пише сам письменник, час його народження стався на межі двох великих століть: "Позад мене здалека відлунювало Шевчєнковє слово й будило з летаргії мій край, десь у Петербурзі гримнув був мгністєр Валуев: "Не било, нет і бить не может!"... та вже на обрії громадилися хмари першої революційної бурі 1905-го року".

Як зазначає сам Антоненко-Давидович у своїх спогадах, рід матері, Юлії Максимівни Яновської, походив з Сорочинець, і на цій підставі її старші брати, його дядьки, пізніше запевняли, ніби вони походять з роду Гоголя, теж Яновсько-го і теж з Сорочинець. Але Борис Дмитрович не надавав цьому ніякого значення, його більше цікавив батьків рід, де з оповідань діда Олександра, якийсь предок, козак Антоненко, визначався такою фізичною силою, що голіруч задавив циганського ведмедя, який вийшов з послуху свого господаря й, замість показувати всякі свої штуки, став трощити тин у Антоненковому дворі. Відтоді вражені односельці прозвали силаня Давидовичем, що стало спочатку йому за вуличне про-звисько, а далі приросло до офіційного прізвища.

Шкода тільки, підкреслює Борис Дмитрович, що рід завзятого козарлюги Антоненка-Да-видовича після скасування козацтва здрібнів... а десь у середині 19-го століття один із нащадків, з волі харківського архієрея, змінив навіть своє українське прізвище на "культурніше" — Дави дов. А через це в біографічних довідниках про нашого письменника й писалося ніби його справ^ лшє прізвище Давидов, а в дійсності Антоненко-Давидович повернув собі в громадському житті и літературі прізвище його далеких, але близьких духом предків.

^ перші роки дитинства малому Борисові довелося прожити у Брянську, за межами України, "кУДи переїхала вся родина на місце батькової праці. А тому українську мову довелося йому вивчати вже, маючи шість років, від хлопчиків, з якими бавився в Охтирці, куди він знову переїхав з батьками. А як тільки він навчився добре розмовляти рідною мовою, батьки віддали його до Охтирської гімназії, де вчителі настирливо виганяли з дітей українську мову й навіть акцент. Про ці часи письменник згадує так: "Мене це мало гнітило, бо я добре знав російську мову ще з "Брянська, але почуття образи й протесту до тої офіційної Росії в Охтирці, що спиралася на школу, церкву й поліцію, рано ввійшло в мою душу".

У 1915 році батько Антоненка-Давидовича потрапляє на війну і, хоч був у тилових частинах, десь зник і вже ніколи не повернувся додому. Так 16-річний Борис лишився жити як одинак у матері без батька. Після закінчення Охтирської гімназії, навесні 1917-го року, він їде добувати вищу освіту, вступає на природничий відділ фізико-ма-тематичного факультету Харківського університету, а потім переходить до Київського Інституту Народньої Освіти, який не закінчив.

Писати почав Антоненко-Давидович ще на гімназійній лавці в Охтирці, але спершу писав російською мовою, і перші його вірші були навіть надруковані в рос. юнацькому журналі "Ученик". В останніх клясах гімназії почав писати фейлетони на учнів та вчителів, в чому мав успіх і в учителів, і в учнів. У 1916-му році в гімназійному журналі "Школьний луч" помістив нарис "Моя поездка на Кавказ". Це була його перша поважніша прозова річ, що стала, на думку автора, прообразом пізнішого репортажу "Землею українською" та оповід. "Збруч".

У 1920-1921-му році Антоненко-Давидович завідує охтирською повітовою наросвітою. Доводилося багато "крутитись" по школах, дитячих будинках і садках.

Але роки революції, політична боротьба, що прогриміли тоді по Україні, повернули йому рідну мову в літературі й дали безліч тем для писання. Охтирське життя, обставини за часів воєнного комунізму, зміна влад, надворсклянські чудові околиці Охтирки дали письменникові невичерпне джерело матеріялу на кілька подальших років.

"Сила гострих вражень від тих полум'яних бурхливих літ, — згадує письменник, — коли здавалося, сам час зірвався з віковічної коли і помчав через вибоїни, вирви і яри, знову штовхнули мене взятися за перо".

Тож цю тематику, ці враження, що наситили нашого письменника, події перших пореволю-ційних років, бачимо у більшості його творів першого десятиріччя: і в "Запорошених силуетах", і в "Тук-тук", і в драмі "Лицарі абсурду", і в оповіданні "Останні два", і в повісті "Смерть", і в оповіданні "Печатка", і навіть в незакінченому романі "Січ-мати" та в окремих оповіданнях для дітей.

Перше оповідання українською мовою "Останні два" (1923) було надруковане в київському журналі "Нова громада", де редактором працював Олекса Петрович Варава (Кобець). Автор тут майстерно змалював напад махнівців на пархо-мівську цукроварню, біля Охтирки. Своєю динамікою, напруженими ситуаціями оповідання викликало прихильні відгуки, серед яких найавторитетнішим був прихильний голос видатного Миколи Зерова.