Діяти було нічого, доводилося годину за годиною чекати, поки настане пора прогулянок на набережній, де на Аділь-бея вже ніхто не звертав уваги. Потім — знову додому, в ліжко, а вранці зробити дві дірки в бляшанці з молоком і — в чергу до загального крана…
— Ваша невістка задоволена своєю роботою?
— А чому вона має бути незадоволена?
— Вона сама захотіла працювати?
Соня вдала, ніби не почула, й почала писати швидше. І тут Аділь-бей без видимої причини схопився з місця, люто роззирнувся довкола й проголосив:
— Консульство зачиняється! Нехай усі приходять завтра!
Соня підвела голову. Вона хотіла щось заперечити, але Аділь-бей, не слухаючи її, рушив до своєї кімнати.
Підійшовши до дзеркала, він став роздивлятися себе й помітив, що під очами з'явилися мішки, обличчя посіріло. Взагалі вигляд він мав невеселий і досить розгублений. Він чув, як кроки відвідувачів віддаляються у бік коридора. Все тихіше лунали голоси. Аділь-бей знову відчинив двері до кабінету й рушив, не усвідомлюючи, куди й навіщо, не дивлячись на Соню, яка так само сиділа на своєму місці.
— Ви не дуже добре себе почуваєте?
— Я дуже недобре себе почуваю!
— Покликати лікаря?
— Я не хочу, щоб мене отруїли.
Йому здалося, що Соня всміхнулась. Аділь-бей рвучко обернувся, але обличчя в неї було, як завжди, кам'яне.
— Скільки витримав тут мій попередник?
— Років два. Я познайомилася з ним уже на другий рік. Аділь-бей сів, потім підвівся й відсунув папери.
— А хто вестиме господарство у вашого брата?
— Кожне робитиме потроху.
— Признайтеся, що його дружину змусили піти працювати. Сидячи цілими днями вдома, вона декому здавалася міщанкою.
— Отже, все вийшло цілком природно.
— А якщо в неї народиться дитина?
— Вона матиме право на тримісячну відпустку, а потім щодня зможе відлучатися тричі на півгодини, щоб погодувати немовля.
— А якби дитина була у вас?
Аділь-бей сподівався, що Соня бодай здригнеться, але вона спокійно відповіла:
— Я мала б такі самі права.
— Навіть коли б ви були незаміжньою?
— Звичайно.
Навіщо він про все це питав? Навіщо було заводити розмову про такі речі? Але це було понад його сили. Сидячи біля вікна, він покликав Соню:
— Ідіть сюди!
І показав на людей, що сиділи вздовж тротуару перед кооперативом. Щойно вивантажили тістечка. Крізь щілини в ящиках повисипалися крихти, і п'ятеро чи шестеро жінок підбирали їх, стоячи навколішки.
— Ну то й що?
— І ви твердитимете, що ці люди не голодують?
— Вони живі і з голоду не вмирають. А хіба у вас немає бідних? Хіба немає мільйонів безробітних в Америці? Чи десь-інде?
Він пригадав її з парубком у вікні клубу, пригадав робітників, що слухали лекцію, пригадав гами на саксофоні, пригадав, як самотньо блукав темними вулицями…
— А що ви можете купити на ті чотириста карбованців, які одержуєте?
— Що ви хочете цим сказати? Я можу купити все необхідне.
— Це я вже чув. Але тепер я знаю ваші ціни. Пара туфель — таких, як у вас, — коштує триста п'ятдесят карбованців. Ваша сукня — близько трьохсот карбованців, а шматок м'яса…
— Я не їм м'яса.
— І ваш брат також не їсть?
— Тільки тоді, коли обідає у кооперативному ресторані.
— Яка в нього платня?
— Теж чотириста карбованців. Члени партії не хочуть одержувати більше за інших.
Аділь-бей відчув, як голос у Соні затремтів, коли вона додала:
— Ми не вважаємо себе нещасними! Це Аділь-бея розчулило.
— А якби вам доводилося стояти в черзі, як цим людям?
— Я б стояла.
Аділь-бей гарячково шукав нових аргументів, хапаючись за першу-ліпшу думку. Він відчував якесь запаморочення.
— Признайтеся, ви працюєте на "гепеу"!
— Я член партії.
Випроваджуючи того дня відвідувачів, Аділь-бей не мав якихось певних намірів. Цієї безглуздої розмови він також не передбачав. Але йому хотілося побачити, як Сонине обличчя нарешті втратить свою незмінну впевненість.
— Скільки вам років?
— Двадцять один, ви ж знаєте.
— Чому ви пішли вчора з тим хлопцем?
— А чому б мені з ним не піти?
— Ви його кохаєте?
— А ви кохаєте пані… — Вона не назвала імені, але вказала поглядом на двері спальні.
— Це зовсім різні речі…
Аділь-бей відчував, що вигляд у нього смішний, гидкий, і він так страждав від цього, що все чоло йому вкрилося потом, брови насупились, очі люто блищали. Стоячи позад Соні, він ладен був схопити її в обійми. Хотілося міцно притиснути її до себе, сказати щось…
Та він не наважився. Це було неможливо. З ненавистю глянув він на зачинені вікна навпроти, на гамірну вулицю, на синій окраєць неба, врешті на свій кабінет, порожній і мертвий. І вже іншим голосом запитав:
— Ви вже облишили думку знайти мені служницю?
— Я весь час її шукаю.
— Але ж ви добре знаєте, що не знайдете.
— Це справді дуже важко.
— Тому що я — іноземець, так? А росіянка, яка працюватиме в іноземця, ризикує сама собі дуже нашкодити, привернувши увагу "гепеу"?
Соня всміхнулась.
— Сподіваюся, ви не твердитимете, що це — неправда?
Розмова оберталася зовсім не так, як він хотів. Аділь-бей уже шкодував, що почав її.
— Послухайте, Соню…
— Я слухаю.
Невже вона не хоче допомогти йому? Для цього не треба ані чогось говорити, ані робити якихось жестів. Він трохи заспокоївся б, якби в неї стало трохи менше оцієї самовпевненості. Соня знову сіла за свій стіл — певно, щоб уникнути нової небезпеки.
— Ви ненавидите мене.
— Ні, — сказала Соня. — За що мені вас ненавидіти?
— Що ви про мене думаєте?
— Я думаю, що вам краще повернутися додому.
Аділь-бей задихався.
— Ви хочете сказати, що я не здатний тут жити, що мене приголомшують усі ці ваші організації й ті суцільні таємниці, якими мене обплутують? Я знаю, ви думаєте саме так! Але повірте мені, я вже трохи пожив на цьому світі. Ви що-небудь чули про Дарданелли? Три роки я провів у окопах, нам доводилося ходити в атаку по трупах! Там теж не було прислуги і навіть консервованого молока!..
Соня, як завжди, мовчки й суворо дивилася на нього. Вона могла б усміхнутися на цей несподіваний вибух похвальби. Але ні, вона з цікавістю дивилася на свого співрозмовника.
— У мене в черепі й досі сидить куля, яку не можна вийняти. А ви знаєте, як під час революції ми дісталися до Мустафи Кемаля? Утрьох, у маленькому човнику — шість метрів завдовшки, ми кілька тижнів гойдалися в Чорному морі. А тоді ж була зима!