Порожня була не тільки його кімната; порожнім здавалося ціле місто, крім яскравої плями бару. Невже тут усі сплять? Невже серед людей, що блукали набережною, не знайшлося юнака й дівчини, які ще не наговорилися, або чоловіка, який зачитався допізна, або жінки, яка при світлі нічника сидить біля хворої дитини? Жодної ознаки звичайного людського життя!
З кімнати ще не вивітрився запах Нейли. Консул пригадав Джона, потім — перший вечір в італійців, а особливо — невеличкі вусики й лаковані черевики в пана Амара, що, спершись на камін, тихо розмовляв із Фікретом, перш ніж піти з ним на вокзал.
Вікна навпроти були розчинені. Вперше серед ночі Аділь-бей бачив розчиненими обоє вікон. Світив місяць, його розсіяне сяйво надавало білим плямам дивних обрисів. Очі помалу звикали до цього сяйва, й Аділь-бей розгледів подушку пані Коліної, чорний потік її розпущених кіс на світлій білизні. Досить було трохи нахилитися вперед і повернути голову, щоб побачити Сонине залізне ліжко — білий прямокутник, зовсім білий, без жодної плями, жодного горбочка…
Ліжка не розбирали! Соня не повернулася додому! Пані Коліна заворушилася так близько, що Аділь-бей почув, як жалісно рипнули пружини. Отже, хтось таки не спав у суцільній темряві міста, в одній із багатьох цегляних клітин, що утворювали його тіло. І це була саме Соня з її суворим, блідим обличчям.
5
Чому, скажімо, йому перекрили воду? Виявляється, тому, що в нього є на кухні індивідуальний кран! Кілька перших днів цей кран працював постійно, потім — кілька годин на добу, а далі й зовсім перестав працювати.
— Мабуть, його перекрили для ремонту, — казала спершу Соня. — Треба почекати.
Згодом вона почала пояснювати по-іншому:
— Тут потрібен зварювальний апарат. Я викличу сантехніка. Сантехнік, певна річ, так і не з'явився. І не з'явиться, очевидно, ніколи.
— Він погано зрозумів адресу, — висловила здогад Соня. Потім у неї з'явилася нова версія: — Сьогодні вихідний, він прийде завтра.
Отож Аділь-бей щоранку натягав штани і йшов ставати в чергу до крана на сходах. Дуже рідко там було менше шести чоловік; жінки мили голови, і чекати доводилося нестерпно довго. Аділь-бей стояв нерухомо, до нього ніхто не звертався, в його бік навіть не дивилися. Та Аділь-бей знав, що серед цих людей були й члени будинкового управління, і саме вони відключили йому воду.
Коли він нарешті повертався до себе, перед дверима консульства вже стояв натовп. Чуб в Аділь-бея був розкуйовджений, на ногах — капці. Та яке це мало значення? Вранці він уже не заварював чаю, бо це забирало багато часу. Він пробивав дві дірки в бляшанці з консервованим молоком і випивав його натще.
У нього залишилась одна-однісінька чиста сорочка, випрана ще в Туреччині. Решта були вже брудні, і він не знав, до кого в цій справі звернутися. Сонце закривала м'яка ранкова мла. Це обіцяло задушливий день, а то й бурю, що траплялося досить часто. Перед тим, як увійти до кабінету, звідки вже долинав гамір, Аділь-бей побризкався одеколоном, зачесав чуб і вдягнув піджака. Починався новий день — такий самий, як і всі минулі, й, без сумніву, такий самий, як і майбутні.
Соня, як завжди, сиділа на своєму місці, як завжди — зі спокійним, але змарнілим обличчям, із розпущеними косима.
— Доброго ранку, Аділь-бею, — спокійно привіталася вона.
Сонце вже сягнуло його столу, мерехтіло на паперах, поволі переповзало до вікна ліворуч.
— Просіть!
У консула з самого ранку боліла голова. Кімнату почали заповнювати такі неохайні, такі обмежені й здичавілі люди, що він мимоволі запитував себе, звідки їх щодня стільки набирається. Аділь-бей ще й досі не навчився визначати їхню національність. Декотрі розмовляли такими говірками, що нічого не можна було второпати. Всі зусилля відвідувачів пояснити щось були марні, і вони розчаровані йшли собі геть.
Люди спускалися з вірменських гір, приїздили з Персії чи ще бозна-звідки, дехто був із віддалених районів Туркестану чи навіть Сибіру. І безліч нескінченних історій, одна заплутаніша за одну!
— То чого ж ти все-таки хочеш? — вибухав Аділь-бей.
— Я хочу, щоб мені заплатили за нового віслюка…
Але ж про віслюка чоловік не сказав досі жодного слова! Цього дня Аділь-бей навіть нікого не слухав. Його аж нудило. Заради чого все це? Адже й у найсерйозніших випадках він не міг нічого добитися від місцевої влади.
Аділь-бей здивувався, завваживши, що вікно навпроти все ще зачинене. Кинувши слухати скаргу якогось горянина, він запитав у Соні:
— А що, ваша невістка захворіла?
Соня перевела погляд на вікно й зрозуміла, що мав на увазі консул.
— Ні, вона на роботі.
Тим часом відвідувач розповідав далі і то ще голосніше, ніж доти.
— Вона вперше вийшла на роботу?
— Так. З сьогоднішнього дня вона — рахівниця на нафтопереробному заводі.
Яка ж проста й невимушена була ця бесіда, особливо порівняно зі скаргами селянина, який просто-таки вп'явся в консула своїми чорними очима! Нерви в Аділь-бея вже ледве витримували.
— Цієї ночі було дуже жарко.
Соня кивнула головою, нітрохи не знітившись.
— У вас стояли відчинені обоє вікон.
— Мене там не було.
— Я знаю.
На обличчі в селянина відбилося глибоке розчарування.
— Слухаю тебе, — зітхнув Аділь-бей, щоб якось підбадьорити чоловіка.
Запала тиша. У бідолахи не вистачало мужності почати розповідати про всі свої клопоти знов.
— Ви спали просто неба?
— Ні, у товариша.
— У того парубка, якого я бачив у будинку профспілок?
— Так.
Вона відповідала просто й відверто. Настільки відверто, що він запитав себе, чи є між нею й тим хлопцем щось серйозне.
— Ви любите його? То ваш наречений?
— Ні, це мій товариш.
Аділь-бей повернувся до відвідувача й порадив йому прийти другого дня. Підійшла стара жінка; вона хотіла розлучитися з чоловіком, але не могла пояснити чому. Залишалося ще п'ятнадцять чи двадцять прохачів. Вони все говорили, говорили, а Аділь-бей дивився то на Сонину руку, що робила нотатки, то на чорну сукню, то на тендітні дівочі плечі й біляві коси. Стояла спека. Запахи лахміття та дешевого одеколону викликали нудоту й у Соні. І все ж це були чи не найкращі години того дня — принаймні, не найгірші. Час поволі спливав, і десь за годину, судячи з усього, мав зайти останній відвідувач. А потім? Що він, Аділь-бей, робитиме потім? Простягнеться на ліжку й не зможе заснути, бо вже виспався вночі. Пополудні вулиці були або зовсім сховані в тінь, або залиті таким сліпучим сонцем, що ти, здавалося, залишався зовсім самотній серед нескінченних стін, які ведуть не знати куди.