Що надумалася вона робити? Навіщо спиняє коней? Може, повертатиме назад? Ні!
Мати зіскакує з воза, біжить до халабуди, в якій їде Ярош, хапає коней за вуздечку, спиняє їх.
— Що? Ти що надумала? — запитує Ярош, одразу, певне, розгадавши її намір.
Не поспішаючи, він злазить з вода. Сильна рука його стискає батіг так, що набрякають жили, але того не помічає зараз Оксана.
Шаль її зсунулася з голови — не поправляє. Стоїть бліда, рішуча, готова до всього.
— Коней бери... Добро моє бери. Гроші, які маю,— всі віддам тобі, тільки відпусти. Не можу... Несила моя! Люблю його... люблю. Наймичкою в нього буду, тільки бачити б його щодня, голос його чути... дивитися на нього.
— Божевільна! І ти хочеш повернутися до нього! Ти все забула,, чим зобов'язана мені? Отямся! Сідай на воза, їдьмо далі. Навіщо зупиняєш табір?
— Не сяду! Не поїду далі! Хоч і смерть моя тут буде, а я не поїду. До нього вернуся. Він жде мене. Жде діток.
— Це твоє останнє слово? — запитав тихо Ярош, і очі його налилися каламуттю.— Відповідай!
— Останнє!
Нічого більше не питаючи, Ярош з усього розмаху стьобнув її батогом.
Не скрикнула Оксана від жагучого болю, не затулилася рукою від наступного удару. Тільки очі в неї спалахнули лютим блиском, тільки губи бліді вимовляли, наче клятву, єдине, владне, нічим не скорене слово:
— Люблю його... Люблю!
І воно, те слово, розлючувало ще дужче ватажка. Не пам'ятаючи себе, він безжально стьобав циганку батогом, стьобав, немов тварину, виміщаючи на ній свою сліпу, нестримну злість.
— Отямся, Яроше! — намагались стримати його цигани.— Отямся, бо в міліцію заявить... У тюрмі сидітимеш... Спинися!
— Не бий її... Пожалій... У неї діти... Схаменися, Яроше! — благала стара Зара, але він не чув ні порад тих, ні благання. Бачив лише перед собою горде, красиве й безстрашне обличчя молодої циганки; бачив її очі, сповнені гніву й зневаги, чув слово, що його уперто вимовляла вона, і те слово чомусь пекло його, мов вогонь.
— Люблю його... Люблю! Та що сталося?
Жилаву руку з батогом схопила раптом молодша й сильніша рука і здавила так, що з терпнучих пальців Яроша випав батіг, розтягнувшись гадюкою на вогкій землі.
— Якуб!..— вимовила Оксана і зів'яла одразу, втративши свідомість.
Якуб того не помітив. Він стояв перед Ярошем блідий.
— Ти що ж це вбиваєш мою дружину? — промовив він тихо, але в голосі його відчувалася така шалена лють, що Ярош ми-мимоволі ступив крок назад.— Геть з моїх очей! Геть, бо я... уб'ю тебе... Чуєш?
— Уб'єш... За те, що дітей твоїх, жінку твою врятував від голодної смерті... За це мене вбиватимеш...
— Щастя твоє... що я про це знаю.
Не поспішаючи, Ярош підняв батіг, глянув на валку підвід:
— У дорогу, цигани, в дорогу!..
Якуб не бачив, коли рушила перша підвода, а за нею й інші. Не бачив, як, зіскочивши з останнього воза, бігли до нього діти. Він смикав знепритомнілу Оксану, цілував обличчя, гукав її:
— Ксеню!.. Рідна моя, хороша моя, ти тепер зі мною... Нікуди не відпущу... Нікому не віддам... Пробудися!.. Мила моя! — І припадав губами до її заплющених очей.— Та що ж це з тобою? Невже він убив тебе? Ксеню! Ксеню!..
І раптом почувся жалібний, стривожений крик дітей. Розплющила очі Оксана.
— Жива!.. Діточки мої, наша мама жива! Зі мною тепер зостанетесь, разом будемо жити. Ксеню! їй бачиш мене? Ти пізнаєш мене?
На нього пильно дивилися карі очі. Несподівано дві крупних і блискучих, мов перлини, сльози скотилися з рясних вій на щоку, де горіла криваво-сиза смуга від батога.
— Плачеш... Тобі боляче... Я розумію. Я зараз одвезу тебе додому. Ну, ось так, поклади мені руку па плече.
Дужий і сильний, він взяв її, немов дитя, й поніс до машини. Зривався сніг. Вечоріло. У сутінковій імлі зникали циганські підводи.
Незабаром хатній поріг переступила Оксана з дітьми.
Якуб обіймав дітей, цілував, а на нього дивилась закривавленим оком мати, і око те світилось радістю, ніжністю й любов'ю, заради якої знесла вона стільки мук, витерпіла стільки болю...
— Що ж це я стою? — схаменувся капітан.— Ксеню, зажди... Я гукну зараз Віру Петрівну. Вона тобі рани промиє, зробить перев'язку. Я швидко повернусь.
— Не треба. Заживе й так. Нікуди не йди від мене. Мені так добре з тобою.
На квітчастій шалі танули сніжинки, і в сяйві невеликої електричної люстри крапельки води виблискували іскрами, мов далекі, променисті, немеркнучі зірки.
1956