Десь опівночі над селом полинули тривожні удари в рейку. Матері хапали на руки сонних дітей, брали клунки з речами, бігли до лісу, рятуючись від німецьких фашистів.
Перед світанком запалало село. Ридали матері, плакали діти, бо наступала зима люта, а де жити? Люди будували землянки й курені.
В одному з таких куренів оселилася разом з дітьми й Оксана.
Ніколи в світі не забуде вона тієї лютої, тривожної зими. Не забуде, як лежала вона хвора, немічна й гаряча від простуди, а біля неї сиділи худі, голодні діти, не зводячи з неї оченят.
В тих оченятах світився відчай, безпорадність і страх. Невблаганна голодна смерть насувалась на неї й на її дітей. І, певне, давно б уже в лісі позаростали травою їхні могили, коли б не Ярош.
Він зникав невідомо куди на два-три дні, а повертаючись, неодмінно провідував хвору Оксану й залишав їй чи хлібину, чи сухарів, чи чвертку олії й горнятко пшона.
— Спасибі партизанам. І самим їм сутужно, але діляться з нами,— говорив він, сідаючи біля хворої Оксани.— На кілька днів тобі вистачить, а там видно буде, що робити.
Ярош брав її руку, дивився в схудле обличчя з засмаглими губами, втішав:
— Гаряча. Але ти не бійся і духом не падай.
— А я боюсь. Помру... Що тоді з ними буде? Хто моїх дітей догляне?
— Ти не думай про смерть, Оксано. Про життя думай. Не вік нам ховатися по лісових хащах. Ми, Оксано, ще степи побачимо. У річках будемо купатись. Будемо! — говорив він упевнено, і від його слів надійних легше ставало на душі.— Був я у партизанському загоні, сам чув по радіо: Червона Армія жене фашистів від Дніпра. Скоро вже ми, скоро, Оксано, побачимо степи.
Він, Ярош, у ті дні страшні не тільки врятував її від неминучої загибелі, він врятував її дітей. І хіба могла вона все це забути?
"Що ж робити? Що?" — билася в її голові розпачлива, двоїста думка, билась, мов пташина, спіймана в надійну клітку.
— Добре пам'ятаєш все, що я зробив для тебе й твоїх дітей?
— Пам'ятаю,— відповіла вона тихо, відчуваючи, як серце її сковує холод і відчай.
— Тоді вирішуй сама.
Очі в Оксани запливли сльозами. Вона затулила їх хустиною і, хитаючись, наче п'яна, пішла в напрямі аеродрому, де нетерпляче ждав її чоловік.
Він не розпитував у неї нічого, бо, глянувши в її заплакані очі, зрозумів усе.
— Я догадуюсь,— сказав Якуб, стримуючи своє хвилювання.— Ярош говорив тобі, що ти проста циганка, а я капітан, що ми тепер не пара одне одному, що я не люблю тебе, що в мене є, напевне, інша жінка, що коли б я тебе любив, то повернувся б до табору. Адже так він говорив тобі?
— Так.
— І ти повірила йому?
— Ні, не повірила.
— Значить, лишаєшся зі мною? — і в очах Якуба спалахнула на мить радість, але тут же й згасла.
— Не залишаюсь. Хочу, але не можу.
— Чому, чому, Оксано?
— Я тобі розповідала. Він врятував мене й дітей наших там, у лісі. Він нагадав мені про це. Я не можу покинути табір. Я нічого не тямлю зараз, не знаю, що мені робити, що діяти. Душа моя двоїться й горить... Тяжко мені, Якубе! Всі цигани знають, коли б не Ярош — нас не було б уже на світі. Він врятував. Я зобов'язана йому.
— Ти мусиш бути зі мною. Мусиш! У нас діти. Нам треба думати про них, про їхнє щастя. Я жив надією... Я роками тебе шукав і не міг розшукати. І ось тепер, коли зустрілись, ти, Оксано, себе губиш, дітей губиш. Мені завдаєш страждання. Я знаю — важко порвати з табором, але треба... треба поривати. Інше життя настало, інші часи. Цього не розуміє досі Ярош, але ти мусиш зрозуміти. Мусиш!
Розчулена Оксана кинулась йому в обійми і, ридаючи, умовляла:
— Якубе, рідний, не залишай пас. Поїдьмо з нами. Пропаду без тебе... з журби за тобою пропаду. Вернись до табору!
— Оксано, люба моя, зрозумій. Я хочу кращого життя для тебе й наших дітей. Інакше я діяти не можу. Той шлях для мене — шлях Яроша — закритий назавжди!
— Що ж мені робити? Що?
— Я вже казав тобі: лишайся зі мною.
— Я зобов'язана. Я піду з табором.
— Тоді... Тоді віддай мені дітей. Я знатиму... Ти швидше повернешся до нас.
Оксана затихла. Широко розкритими очима дивилась в його очі, погано розуміючи те, що він їй зараз сказав.
— Дітей? — і, збагнувши, що саме він просив у неї, спитала:— Ти хочеш живцем вирвати з грудей моїх серце? Хіба можу я... без них? Життя тоді мені не потрібне.
Нічого більше йому не сказала. Повернулася й пішла стежкою.
Квітчаста шаль сповзла одним краєм з її плеча і черкалася бахромою вологої землі.
— Ти не поїдеш з табором! — крикнув їй услід Якуб.— Ти мусиш залишитися зі мною. Тут наше щастя! Я ждатиму тебе, Оксано. Чуєш? Ждатиму!
Не пам'ятає Оксана, як запрягала коней, як складала на віз убогий скарб, відчуваючи за кожним своїм рухом гострий зір суворого Яроша.
— Попрощатися б,— сказала вона благально, але холодний блиск очей і холодні слова його зупинили її.
— Нема чого більше ходити. Все вирішено. Навіщо ятрити своє серце, свою душу? Тебе не пожалів. Дітей не пожалів. В дорогу, цигани, в дорогу!
І заскрипіли немазані колеса возів, лишаючи місце недавньої стоянки.
Забившись у куток халабуди, Назар і сестричка ні на мить не відривали оченят від матері. Вона досі не промовила до дітей ні словечка. Сиділа, наче скам'яніла, бліда. В руках її звисали віжки, лежав поряд батіг, яким ні разу ще не стьобнула вона коней.
Про що думала мати в цю хвилину, того діти ие знали. Душа її була неспокійна, серце ятрилося, думи летіли до нього.
"Куди їду? Куди? Для чого? Від щастя одрікаюсь... Щастя діточок гублю".
По її обличчю текли сльози, але вона не витирала їх, навіть не помічала їх. Валка підвід все далі й далі від'їздила од міста, наближаючись до смуги лісу, яка скоро заступить своєю гущавиною аеродром і будинок, де живе Якуб, де зазнала вона з ним короткого, але незабутнього щастя. Першим на возі порушив мовчанку Назар:
— Мамо, а чому ми самі їдемо? Навіщо покинули тата? Я хочу з татусем жити. Дуже хочу.
Оксана рвучко обернулася до дітей, наче в цих звичайних словах було оте рішення, якого вона так болісно шукала і не змогла знайти.
— Хочеш? І ти, Радочко, хочеш з татусем бути?
— Хочу,— відповіла дівчинка, дивлячись на схвильовану матір. Очі материнські світилися в цю хвилину небувалим блиском і одчайдушною рішучістю.