— Радо! — гукав Назар сестричку, сяючи оченятами, в яких світилися подив і захоплення.— Радо, швидше до мене! Ось зараз знову злітатиме. Поглянь, як він помчав!
Але сестричка дивилася на літаки без особливого інтересу.
— Мамо! А туди можна мені підійти? — запитував він, махаючи в напрямі аеродрому рукою, та заклопотана своїми думками мати навіть не глянула в його бік.
Назар міркував собі сам:
— Мабуть, не пустять шкого, крім льотчиків. А добре, коли б дозволили мені хоч постояти біля літака і рукою крила погладити.
— А ти б, може, хотів ще й політати? — запитала Рада.
— Авжеж, хотів би.
— То підійди до них, попросися. Може, вони тобі по зашийку дадуть.
— А от і піду! А от і попрошуся! Тільки не сьогодні, а завтра встану раненько й побіжу.
Та вранці трапилася така подія, що збудоражила всенький табір.
Стара циганка Зара — дружина Яроша, з повним відром води повертаючись від струмка, зустрілася з ватагою льотчиків, що прямували до аеродрому. Молоді лейтенанти почали жартувати:
— Ей, циганко! Може, поворожиш?
— Скажи, чи довго ще мені літати?
— Навіщо тобі думати про це? Нехай краще вгадає, чи прийде сьогодні па побачення до тебе твоя мила?
— Не прийде! — озвалися такі ж веселі, жартівливі друзі.— Не прийде, бо ти уже їй набрид. Вона з іншим льотчиком зустрічається.
— І правильно робить. Вдома у нього, певне, жінка з дитям, а він до дівчат залицяється.
— Про милу хочу дізнатися.
— І дізнаєшся,— відповіла Зара, поставивши відро з водою на зів'ялу, не оживлену ще сонцем траву.— Ти красивий, вродливий. Не шкодуй троячки для старої циганки — всю правду тобі скажу. 1 про милу твою, і про казьонний дом, і про дальню дорогу.
— Чому ж дальню?
— Скажи йому, скажи, циганко, всю правду, а ми тобі теж по троячці дамо.
— Ой мій соколе чорнявий! На віку своєму ти мало зазнав щастя... І від смерті ти відбивався, і горе ходило за тобою, як тінь, і твого, соколе, горя вистачило б на багато людей, а ти сам те все пережив. І в очах твоїх лежить журба, та скоро її не стане. Є в тебе на серці білява дівчина... Про неї думаєш.— Циганка, незважаючи на жарти, допитувалась у льотчика: — Скажи мені, соколе, як хочеш ворожити: на картах, чи на вугіллі, чи, може, руку мені свою покажеш?
— Давай руку! Давай, не соромся.
— Вона тебе швидко викриє!
Льотчики жартували. Та не жартував один лише капітан, у якого скроні сріблилися помітною сивиною. Він чомусь пильно придивлявся до циганки і, коли вона взяла руку лейтенанта в свою смугляву, зморщену, сказав:
— Зажди, Андрію! — і, відсторонивши молодого льотчика, став перед циганкою.
— Товариш начальник хоче, щоб я йому першому поворожила? Не поскупися, начальнику. Всю правду тобі скажу, що було, що є, що трапиться з тобою. Озолоти руку щедро. Нехай стара циганка згадає тебе добрим словом, бо я по твоїх очах бачу, що ти теж багато горя зазнав у війні, але горе твоє недовговічне...
— Заро! — сказав капітан тихо й схвильовано.— Заро! Ти не впізнала мене?
Циганка пильно й уважно вдивлялася в обличчя льотчика, а він стояв перед нею блідий, зворушений, нетерплячий.
— Скажи, Заро, скажи швидше... Ти зустрічала... Ти щось знаєш про неї?
Жарти одразу припинились. Зморщеною рукою циганка доторкнулася до орденів і медалей, ще раз глянула йому в обличчя, немовби хотіла остаточно переконатися, що не зраджує її зір і що перед нею справді стоїть людина, яку вона добре знала.
— Ти? Невже це ти, Якубе?
— Я, Заро, я! Ну, швидше ж кажи мені: де вона?
— Ходімо. Я проведу-тебе до неї.
Хтось з льотчиків узяв відро з водою й поніс замість циганки, а вона ледве встигала йти за капітаном.
Біля воза Оксана чистила картоплю, готуючи дітям сніданок. Вона з цікавістю, як і всі інші циганки, стежила за ватагою льотчиків, що їх вела до табору циганка.
"Може, доведеться ворожити",— подумала Оксана і, припинивши чистити картоплю, поправила квітчасту шаль.
Та ось ватага спинилась. Зара показала нащось рукою в бік Оксаниного воза, взяла в льотчика відро й попрямувала до Яроша.
І вже не всі, а тільки один льотчик швидко йде до неї, Оксани.
"Чому один? Чому сам? Що йому потрібно від мене? Хто він? Невже справді до мене?"
Оксана пильніше придивляється. Щось знайоме в ході, в розмахові правої руки.
Сама не помічає, як блідне її обличчя, як схвильованіше починає битися серце.
— Ні... не може того бути! Не може... Льотчик... посивілий... ордени... Звідки? Це сон... Це, певне, сон... сон.
Вона не зводить з нього погляду, жде, схвильована до краю, не вірячи своєму щастю, не вірячи тому, що зараз бачить. Та ось іще якась секунда — і очі її зустрінуться з його очима.
— Ксеню! — промовив він одне лише слово, але воно, вдаривши її в серце, мало не звалило з ніг.
— Якубе!—скрикнула Оксана безтямно, розбудивши тим криком дітей. Вона кинулась до нього, впала йому на груди, зайшлася нестримним риданням. Він цілував її губи, очі, мокре від сліз обличчя, пригортав до себе, говорив:
— Мила моя... жива... Ти жива, Ксеню!
Він то одривався од неї, наче ще раз хотів пересвідчитись, що це справді вона, його дружина, і знову потім обіймав її, голубив, не вірячи своїм очам.
— Ксеню, ти? Ти? Рідна моя... Щастя моє... Знайшов... Зустрівся!
Біля воза вже стояли Назар з сестричкою, дивились на заплакану, але щасливу матір, і хлопчик першим догадався, хто прийшов до них.
— Тато! Це наш тато!
Капітан обернувся, почувши той голос. На якусь мить він немовби скам'янів, потім, отямившись, кинувся до дітей.
— Назаре! Радонько! Голуб'ята мої!
Згріб обох сильними руками, цілував їх, пригортав до себе, знову цілував, а на нього дивилась Оксана і стиха вимовляла:
— Батько наш, батько повернувся...
Кілька днів Оксана жила немовби в якійсь дивній казці, сповнена такого земного, великого й радісного щастя, що їй самій часом ставало страшнувато, бо здавалося — не дійсність перед нею, а скороминучий сон. Прекрасний, але все ж таки сон.
Вона не ходила, як інші циганки, до міста ворожити, бо Якуб того ж ранку забрав родину до себе. І коли побачила Оксана чисту, простору, сповнену сонця квартиру, мимоволі спинилася з дітьми біля порога. На серце війнуло раптовим холодком. Якуб по очах її зрозумів, що подумала вона в оту першу хвилину, кого шукала вона в кімнаті настороженим і ревнивим поглядом.