Дю Руа скрикнув:
— Вінегрет, а не товариство!
Буаренар, що потиснув йому руку, теж прикрасив свою петлицю жовто-зеленою стрічкою, як і в день дуелі.
Гладка й оздоблена віконтеса де Персемюр розмовляла з якимсь герцогом у маленькому будуарі стилю Луї XVI. Жорж шепнув:
— Любовна парочка.
Але в оранжереї сиділи поруч його дружина і Лярош-Матьє, за гущавиною їх майже не було видно. Вони мов казали: "Ми призначили тут собі побачення на людях. А до поговору нам байдуже".
Пані де Марель визнала, що Ісус Карла Марковича річ чудова, і вони пішли назад. Чоловіка вони загубили.
Він спитав:
— А Лоріна й досі на мене гнівається?
— Атож, так само. Не хоче тебе бачити, а коли про тебе мова, то виходить.
Він нічого не відповів. Несподівана ворожість цієї дівчинки смутила й гнітила його.
На порозі їх спинила Сюзанна.
— А, ось де ви! — скрикнула вона. — Ну, Любий друже, зараз ви залишитеся самі. Прекрасну Клотільду я забираю, щоб показати їй свою кімнату.
І обидві жінки почали похапливо протискуватися крізь натовп, як уміють протискуватися крізь юрбу тільки жінки, ухиляючись і звиваючись по-вужиному.
Майже відразу голос чийсь шепнув:
— Жорж!
Це була пані Вальтер. Вона тихенько повела:
— Ох, який ви лютий та суворий! Яких мук ви мені марно завдаєте. Я доручила Сюзетті забрать ту, що з вами була, щоб мати змогу дещо вам сказати. Слухайте, мені треба… треба поговорити з вами сьогодні ввечері… а то… а то… ви не знаєте, що я зроблю. Ідіть до оранжереї. Там ліворуч є двері, ви вийдете в сад. Ідіть просто алеєю. Аж у кінці її побачите альтанку. Чекайте мене там через десять хвилин. Якщо не погодитесь, присягаюсь, що нароблю скандалу, тут, зараз же!
Він згорда відповів:
— Гаразд. Через десять хвилин я буду там, де ви сказали.
І вони розійшлись. Але через Жака Ріваля він трохи не спізнився. Той узяв його за руку й почав дуже піднесено розповідати йому всячину. Певно, він з буфету допіру вийшов. Нарешті Дю Руа збув його на пана де Мареля, якого здибав у вітальні, і втік. Треба було ще допильнувати, щоб дружина та Лярош його не примітили. З цим йому пощастило, бо вони були, здавалось, дуже захоплені розмовою, і він вийшов у сад.
Холодне повітря пройняло його, як льодова купеля. Він подумав: "Чорт, ще нежиті дістану", і замість шарфа пов’язав собі шию носовою хусткою. Потім рушив поволі алеєю, кепсько добачаючи після блискучого світла у вітальнях.
Праворуч і ліворуч колихалися тонкі безлисті галузки кущів. Світло вікон лягало на них сірими плямами. Серед дороги він побачив спереду щось біле, і пані Вальтер прошепотіла тремтячим голосом:
— Ах, ось ти! Ти хочеш убити мене?
Руки й шия в неї були голі. Він спокійно відповів:
— Прошу тебе без сцен, гаразд? А то я зразу ж піду.
Вона схопила його за шию й казала, схилившись устами до його уст:
— Та що я тобі зробила? Ти поводишся зі мною, як негідник. Що я тобі зробила?
Він пробував відіпхнути її.
— Ти накрутила мені волосся на всі ґудзики, як ми востаннє бачились, і це мало не довело мене до розриву з дружиною.
Вона здивувалась, потім сказала, заперечливо хитаючи головою:
— О, твоїй дружині до нього байдуже. Це котрась із коханок зробила тобі сцену.
— У мене немає коханок.
— Мовчи вже! Але чого ти мене навіть не навідаєш? Чому ти не хочеш пообідати в мене хоч би раз на тиждень? Я мучусь страшенно, я так тебе люблю, що думаю тільки про тебе, скрізь бачу тебе й боюся вже за кожне своє слово, щоб якось твого імені не сказати! Ти ж цього не розумієш! Здається, мене в лабета взято, у мішку зв’язано! Невідступний спогад про тебе душить мені горло, рве мені щось усередині, під грудьми, підтинає мені ноги, так що й ходити мені вже несила. І я цілісінький день сиджу, як божевільна, в кріслі та думаю про тебе.
Він здивовано дивився на неї. Це не була вже пустотлива дебела дівчинка, а спантеличена, розпачлива, на все здатна жінка.
Тим часом у голові йому виникав план. Він відповів:
— Люба моя, кохання не вічне. Сходяться і розлучаються. А коли тягнеться воно, як оце в нас, то обертається на страшенний тягар. Оце тобі правда. Проте, якщо ти зумієш опанувати себе й приймати та ставитись до мене, як до друга, то я знову приходитиму, як і раніше. Чи спроможна ти на це?
Вона поклала голі руки Жоржеві на фрак і прошепотіла:
— Я на все спроможна, аби тебе бачити.
— Тоді згода, — мовив він, — ми друзі, нічого більше.
Вона мовила:
— Згода.
Потім схилилась до нього:
— Ще один поцілунок… останній.
Він лагідно заперечив:
— Ні. Слова треба додержувати.
Вона відвернулась, витираючи дві сльозинки, потім видобула з корсажа пачку, перев’язану рожевою шовковою стрічкою, і подала її Дю Руа.
— Візьми. Це твоя пайка виграшу в марокканській справі. Я така рада, що зробила це для тебе. Ну, бери ж…
Він хотів відмовитись:
— Ні, цих грошей я не візьму!
Тоді вона обурилась:
— О, ти цього не зробиш! Вони твої, тільки твої. Коли не візьмеш, я їх у ринву викину. Правда ж, ти цього не зробиш, Жорже?
Він узяв пачку і запхнув у кишеню.
— Треба йти, — сказав він, — ти груди собі застудиш.
Вона шепнула:
— Та й краще, якщо я помру.
Схопила його руку, поцілувала її пристрасно, дико, розпачливо й подалася в будинок.
Він вертався поволі й замислено. В оранжерею ввійшов, піднісши чоло й посміхаючись.
Дружини його й Ляроша там уже не було. Гостей меншало. Очевидячки, на бал ніхто не збирався лишатись. Він побачив Сюзанну під руку з сестрою. Вони підійшли до нього вдвох і попросили протанцювати першу кадриль з графом де Лятур-Івеленом. Він здивувався:
— Хто це за один?
Сюзанна лукаво відповіла:
— Це новий друг моєї сестри.
Роза прошепотіла, зашарівшись:
— Ти зла, Сюзанно, цей добродій такий мені друг, як і тобі.
— Я знаю, що кажу.
Роза обурено відвернулась і пішла.
Дю Руа по-приятельському взяв за лікоть дівчину і промовив своїм пестливим голосом:
— Слухайте, серденятко, ви справді маєте мене за друга?
— Звичайно, Любий друже.
— Вірите мені?
— Цілком.
— Пригадуєте, що я казав вам допіру?
— Про що саме?
— Про ваш шлюб, чи, певніш, про чоловіка, з яким ви одружитесь.
— Так.
— Гаразд, можете ви мені щось пообіцяти?
— Так, але що саме?