У басейні, посипаному золотим піском, плавало кілька величезних риб — чудернацькі китайські страхіття з банькуватими очима та синіми окрайками на лусці, щось ніби водяні мандарини, що нагадували штудерне китайське вишивання: одні з них блукали в воді, а інші ніби зависли над золотавим дном.
Журналіст схвильовано спинився. Він думав: "Ось, ось де розкіш. Ось як треба жити. Інші цього дійшли. Чому ж мені не добитись?" Він думав про способи, не міг їх зразу добрати й лютував на свою безсилість.
Компаньйонка його трохи замислено мовчала. Він глянув на неї скоса й ще раз подумав: "А досить було б, проте, з цією живою маріонеткою одружитись".
Але Сюзанна зненацька мов прокинулась.
— Увага, — мовила вона.
Вони пройшли між юрбою, що заступала їм дорогу, й зразу звернули праворуч.
Серед зарослів дивовижних рослин, що сягали в повітря тремтячим листом, мов тонкими пальцями розтуленої руки, на хвилях нерухомо стояла людина.
Враження було надзвичайне. Картина, якої краї ховались під рухливим зелом, здавалась чорним отвором у фантастичну й захватну далечінь.
Треба було добре придивитись, щоб зрозуміти. Рама перетинала навпіл барку, де, ледве мріючи в скісному промінні ліхтаря, були апостоли, один з них, на обшивці сидячи, освітлював цим ліхтарем постать Ісуса.
Христос ступив на хвилю, і видно було, як вона покірно, м’яко опустилася, лягла, злагіднівши під вагою божественних ніг. Темрява стояла круг богочоловіка. Тільки в небі блищали зірки.
Обличчя апостолів у тьмяному світлі ліхтаря, звернутого на Спасителя, здавались перекошеними від священного подиву.
Це був могутній і разючий твір майстра, той твір, що хвилює думку й роками лишається у мріях.
Дивились на нього мовчки, тоді замислено відходили і тільки потім починали мову про вартості картини. Дю Руа, оглянувши її, заявив:
— Непогано, коли можеш купити таке безділля.
Звідусіль його штовхали, добиваючись подивитись, і він пішов, не випускаючи Сюзанниної ручки, що її помалу потискував.
Вона спитала його:
— Хочете випити шампанського? Ходімо в буфет. Там і тато.
І вони поволі пройшли назад усіма вітальнями, де густішала юрба, — гомінлива, чепурна юрба прилюдного свята, що почувалася тут як удома.
Раптом Жоржеві почулось:
— Он Лярош і пані Дю Руа.
Слова ці торкнулись його вуха, мов далекий, вітром принесений шелест. Хто їх сказав?
Він озирнувся навкруги й справді побачив свою дружину — вона йшла під руку з міністром. Розмовляли вони тихенько, інтимно й посміхались, не зводячи одне з одного очей.
Йому здалося, що всі шепочуться, на них поглядаючи, і дико, безтямно схотілось кинутись на цю пару й потрощити їх кулаками.
Вона посміховисько з нього робить. Він згадав про Форестьє. Може, й про нього вже кажуть: "Цей рогоносець Дю Руа". А вона сама хто? Спритненький вискочень, та без великого хисту, правду сказати. До нього ходять, бо його бояться, бо в ньому силу чують, але в розмові, мабуть, не милують їхньої газетярської родинки. Ніколи він далеко не сягне з цією жінкою, в якої завжди щось непевне в домі робиться, яка компрометує себе раз у раз і поводиться, мов та інтриганка. Тепер вона каменем на його шиї повисне. Ох, коли б то він збагнув, коли б то він знав! Провадив би тоді іншу, відважнішу гру! Яку чудову партію виграв би, здобувши маленьку Сюзанну! Як міг він так засліпитись, щоб цього не зрозуміти?
Вони прийшли в їдальню, величезну кімнату з мармуровими колонами, оббиту старовинними гобеленами.
Вальтер, побачивши свого співробітника, підбіг до нього й схопив за руки. Він п’яний був з радощів.
— Ви все оглянули? Скажи, Сюзанно, ти все йому показала? Скільки народу, правда? Бачили князя де Герша? Зараз він тут пуншу випив.
Потім кинувся до сенатора Рісолена, — той вів свою дружину, оздоблену, мов ярмаркова торгівниця; дружина була якась розгублена.
Сюзанні вклонився високий худий хлопець з білявими баками, лисенький, з вигляду світський хлюст. Хтось назвав його ім’я: "Маркіз де Казоль", і Жоржа раптом охопили ревнощі. Коли вона з ним познайомилась? Мабуть, як забагатіла? Він почував претендента.
Хтось узяв його за руку. Це був Норбер де Варен. Старий поет зі своїм масним волоссям байдуже та стомлено тинявся поміж людьми в потертому фракові.
— Ось що зветься розважатись, — мовив він. — Зараз танцюватимуть, потім спати полягають, і дівчатка будуть задоволені. Випийте шампанського, чудове.
Він налив келих і сказав, чаркнувшись із Дю Руа:
— П’ю за перемогу духовного начала над мільйонами. — Потім тихо додав: — Не думайте, що вони муляють мені в чужих кишенях або обурюють мене. Я з принципу протестую.
Жорж його не слухав. Він шукав очима Сюзанну, що зникла з маркізом де Казоль, і, покинувши зненацька Норбера де Варена, пустився навздогін за дівчиною.
Густа юрба, що напливала до буфету, спинила його. Коли він пробився нарешті, то здибався віч-на-віч із подружжям де Марель.
З жінкою він увесь час бачився, але з чоловіком давно не зустрічався. Той схопив його за руки:
— Який я вдячний вам, мій любий, за пораду, що ви дали мені через Клотільду. На марокканській позиці я заробив коло сотні тисяч франків. Ними я зобов’язаний тільки вам. З вас цінний приятель, можна сказати.
Чоловіки, проходячи, озирались на цю елегантну, гарну чорнявку. Дю Руа відповів:
— Замість цієї послуги, мій любий, я беру у вас дружину, чи, певніш, пропоную їй свою руку. Подружжя завжди треба розлучати.
Пан де Марель уклонився:
— Ваша правда. Якщо я вас з ока втрачу, то зійдемося тут через годину.
— Гаразд.
Молода пара повіялась у юрбу, а чоловік пішов позаду. Клотільда казала:
— Ну й хвацькі ці Вальтери! От що все-таки значить — тямитись у справах!
Жорж відповів:
— Чи ба! Сильні люди так чи інакше, а свого завжди доб’ються.
Вона вела:
— А дівчата матимуть по двадцять-тридцять мільйонів кожна. Не згадуючи вже того, що Сюзанна ще й гарна.
Він нічого не сказав. Власна думка на чужих устах дратувала його.
Вона ще не бачила "Ісуса на хвилях". Він запропонував повести її. Тішились тим, що лихословили на людей та глузували з незнайомих. Коло них пройшов Сен-Потен з безліччю орденів на грудях, і це дуже їх насмішило. У старого посла, що позаду йшов, відзнак було багато менше.