Але сумління деяких журналістів дорівнюється їхньому хистові.
Я підписуюсь:
Луї Лангремон".
Тоді серце Жоржеве застукотіло, й він пішов додому, щоб переодягтись, не тямлячи добре, що робить. Отже, його ображено, та що й так, що вагатись далі не можна. За що? За абищицю. За стару бабу, що посперечалася з різником.
Він швиденько одягся й пішов до пана Вальтера, хоч була ще тільки восьма вранці.
Пан Вальтер уже встав і читав "Перо".
— Ну, — промовив він поважно, побачивши Дюруа, — відступати не можна!
Молодик нічого не відповів. Директор провадив:
— Ідіть зразу ж до Ріваля, він вам усе влаштує.
Дюруа пробубонів щось невиразне й подався до фейлетоніста, той ще спав. На дзвінок він схопився з ліжка.
— Чорт, треба йти туди, — сказав він, прочитавши замітку. — Кого ви хочете за другого свідка?
— Не уявляю.
— Буаренара! Як на вашу думку?
— Гаразд, Буаренара.
— На шпагах ви вправні?
— Аж ніяк.
— Ох, чорт! А на пістолетах?
— Трохи стріляю.
— Добре. Будете вправлятись, поки я за все клопотатимусь. Почекайте мене хвилинку.
Він пішов до вбиральні й незабаром з’явився вмитий, поголений, прибраний.
— Ходімо зі мною, — сказав він.
Він жив на першому поверсі маленького будинку й повів Дюруа в льох, величезний льох, обернутий у фехтувальну залу та тир, де всі отвори на вулицю були затушковані.
Запаливши цілу низку газових ріжків, що тяглись аж до западини, де стояла залізна постать, пофарбована в червоне та синє, він поклав на стіл пару пістолів нової системи, що набивалися з казенної частини, і почав уривчасто командувати, немов вони були вже на бойовиську:
— Готові? Паль! Раз, два, три!
Спантеличений Дюруа слухався, підносив руки, цілився і стріляв, а що часто влучав манекена просто в живіт, бо змолоду чимало птиці перебив у дворі зі старого батьківського пістоля, то Жак Ріваль задоволено скрикував:
— Добре, дуже добре, дуже добре, так, так.
Потім покинув його.
— Стріляйте отак до полудня. Ось набої, не шкодуйте їх. Я вернусь, тоді підемо снідати, й усе розкажу.
І пішов.
Лишившись сам, Дюруа ще кілька разів стрельнув, потім сів і замислився:
"Яке ж це все-таки безглуздя! Для чого воно? Хіба шахрай меншим шахраєм стане після дуелі? Яка користь порядній людині після образи ставати під кулю негідника?"
І в чорному смуткові, що його душу оповив, він пригадав усе те, що Норбер де Варен казав про розумове убозтво людей, про нікчемність їхніх ідей і прагнень та глупоту їхньої моралі!
І він голосно промовив:
— А його ж правда, сто чортів!
Потім йому схотілось пити і, почувши позад себе дзюркіт, побачив рукомийник. Він підійшов та й напився з-під крана. Потім знову замислився. Сумно було в льохові, сумно, як у домовині. Глухий стукіт візників на вулиці здавався далеким гуркотом грози. Котра може бути година? Години минали тут, як у в’язниці, де ніщо їх не значить і ніщо не мітить, хіба що тюремник страву принесе. Він чекав довго-довго.
Потім почув зненацька кроки та голоси, і з’явився Жак Ріваль разом з Буаренаром. Він крикнув, побачивши Дюруа:
— Полагоджено!
Той подумав, що справа кінчилась якимсь вибачним листом, серце йому кинулось, і він пробурмотів:
— А… дякую.
Фейлетоніст провадив:
— Цей Лангремон не з полохунів, погодився на всі наші умови. Двадцять п’ять кроків, стріляти після команди, піднімаючи пістоля. Так багато певніше стріляти, ніж коли спускати його. Ось я зараз вам, Буаренаре, покажу.
І, взявши зброю, почав стріляти, показуючи, що цілити далеко краще, коли піднімаєш руку. Потім сказав:
— Тепер ходімо снідати, уже за дванадцяту.
І пішли до ресторану поблизу. Дюруа мовчав, їв, щоб не подумали, що йому страшно, потім пішов з Буаренаром до редакції і неуважно, машинально взявся до своєї роботи. Всім він здавався молодцем.
Жак Ріваль попрощався з ним серед дня й попередив, що забере його екіпажем вранці о сьомій годині, вони всі гуртом поїдуть до лісу Везіне, де й відбудеться зустріч.
Усе це сталось несподівано, без жодної з його боку участі, без жодного його слова, думки, згоди чи відмови, і так швидко, що він був приголомшений, наляканий та й не зовсім тямив, що робилося.
Додому вернувся о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, що від щирості не покидав його цілий день.
На самоті він кілька хвилин ходив по кімнаті великими, неспокійними кроками. Був надто схвильований, щоб про щось міркувати. Єдина думка сповнювала його розум: "Завтра дуель", але не збуджувала в ньому нічого, крім невиразного могутнього хвилювання. Він був солдатом, стріляв у арабів, тільки без великої для себе небезпеки, так ніби в кабанів на полюванні.
Зрештою, він зробив те, що мусив. Показав себе таким, як треба. Про це говоритимуть, хвалитимуть його, вітатимуть. Потім сказав голосно, як буває під час великого напруження думки:
— Ну й тварюка ж той!
Він сів і замислився. На столі він поклав картку свого супротивника, яку Жак Ріваль передав, щоб мати його адресу. Тепер знову перечитав її, уже вдвадцяте: "Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176". Та й усе.
Він дивився на ці рядки, що здавались йому таємничими, повними тривожного змісту: Луї Лангремон — що воно за один? Якого віку? Який на зріст? З обличчя? Хіба ж не дико, що якийсь чужак, невідомий, отак раптом збурив ваше життя, без причини, ради сущої вибаганки, через стару бабу, що з різником своїм посварилася?
Знову промовив голосно:
— Яка тварюка!
І сидів нерухомо, задумано, втупивши в картку очі. Гнів прокидався в ньому на цей папірець, ненависний гнів разом з нудним почуттям непевності. Та й безглузда ж ця історія! Він узяв маленькі ножиці, що валялись на столі, й проштрикнув ними надруковане ім’я, так ніби заколов когось.
Так він битиметься на пістолях? І чому він шпаги не обрав? Тоді відбувся б самим штихом у руку чи в плече, а з пістолями всякі наслідки можливі.
Він сказав:
— Треба хоробро триматись.
Від звуку свого затремтів і озирнувся навколо. Починав дуже нервуватись. Випив шклянку води й ліг.
Укрившись, він погасив світло й заплющив очі.
Ковдра його дуже гріла, хоч у кімнаті було дуже холодно, але заснути йому не щастило. Весь час він ворочався, п’ять хвилин лежав на спині, потім на лівий бік мостився, потім перекидався на правий.