Жак Ріваль сказав якось Дюруа:
— Ви дуже терплячий.
Той пробурчав:
— Що ж поробиш, прямого нападу немає.
Аж ось одного дня, коли він зайшов до редакційної зали, Буаренар подав йому число "Пера".
— Гляньте, ось тут знову неприємна для вас замітка.
— А! З якого приводу?
— Дурниця, з приводу якоїсь дами Обер — її заарештував агент моральної поліції.
Жорж узяв газету й прочитав під заголовком "Дюруа бавиться":
"Знакомитий репортер "Французького життя" повідомляє сьогодні, ніби пані Обер, що її, як ми писали, заарештував агент гидкої моральної поліції, існує тільки в нашій уяві. Але згадана пані живе на вулиці де л’Екюрей, на Монмартрі. А втім, нам аж надто добре відомо, який інтерес чи інтереси спонукають агентів банку Вальтера захищати агентів префекта поліції, що дивиться крізь пальці на їхню комерцію. Що ж до самого репортера, то краще було б йому подавати нам ті прекрасні сенсаційні новини, яких секрет він знає: повідомлення про смерть, другого дня спростовувані, про бої, яких зовсім не було, про важливі слова державців, що нічого не казали, — отже, всі ті повідомлення, що йдуть на "прибуток Вальтерові", або навіть пліточки про вечірки в модних жінок, чи відомості про високу добротність деяких продуктів, що правлять за велике джерело декому з наших товаришів".
Молодик не так обурився, як здивувався, розуміючи тільки, що в рядах тих є щось вельми для нього неприємне.
Буаренар провадив:
— Хто вам подав цю хроніку?
Дюруа думав і не міг припам’ятати. Потім раптом згадав:
— А правда, це Сен-Потен!
І знову прочитав замітку в "Пері" й почервонів зненацька, обурений обвинуваченням за хабарництво. Він скрикнув:
— Та що, вони думають, що мені платять…
Буаренар урвав його:
— Авжеж. Це дуже прикро для вас. Патрон дуже пильний до таких справ. У хроніці це може часто траплятись…
Якраз зайшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього.
— Читали замітку в "Пері"?
— Так, я зараз від тієї пані Обер. Вона справді існує, але ніхто її не арештовував. Поголоска ця не має жодної підстави.
Тоді Дюруа пішов мерщій до патрона, що зустрів його трохи холодно й непевно. Вислухавши справу, пан Вальтер сказав:
— Сходіть самі до тієї жінки й дайте гостре спростування, щоб такого про вас не писали. Я маю на увазі наслідки. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Ще більше, як Цезарева жінка,{20} журналіст не повинен бути в підозрі.
Дюруа сів на візника, взявши Сен-Потена в провідники, й крикнув:
— Монмартр, вулиця де л’Екюрей, вісімнадцять!
Довелося зійти на сьомий поверх величезного будинку. Відчинила їм стара жінка у вовняній кофті й спитала, побачивши Сен-Потена:
— Що вам ще від мене треба?
Той відповів:
— Я привів до вас ось інспектора поліції, ви повинні розповісти все, що вам сталося.
Тоді вона впустила їх, приказуючи:
— Тут іще двоє після вас приходило з газети, не знаю, з якої. — Потім звернулась до Дюруа. — Так це ви хочете довідатись?
— Так. Чи правда, що вас заарештував агент моральної поліції?
Вона аж руки підняла:
— Та ніколи у світі, добродію, ніколи у світі! Ось як було. Є в мене різник, і м’ясо гарне в нього, тільки обважує. Я вже не раз помічала, тільки мовчу, а коли ото запитала собі два фунти на котлети — дочки, бач, із зятем сподівалася, — аж дивлюсь, важить мені покидьки та маслаки, правда, відбивних без маслаків не буває, але мені він кладе самі маслаки. Можна було б, правда, рагу з нього зробити, та коли я питаю на котлети, так мені требіжа не давай. Я брати не хочу, він на мене тоді — пацюк старий, а я на нього — злодюка, і от, знаєте, потроху та як вчепились ми, так народу коло крамниці з’юрмилось більш як сотня, та в регіт, та в регіт! Аж поки поліцай не прийшов та до комісара нас миритись не повів. Побули ми, та й випущено нас. А я вже після в другому місці купую — і близько туди не підходжу, щоб сварки, знаєте, не було.
Вона замовкла. Дюруа спитав:
— Оце й усе?
— Оце й уся правдонька, добродію, — відповіла стара.
Хотіла ще наливкою його почастувати, але він одмовився, і попросила згадати в протоколі, що різник людей обважує.
Вернувшись до редакції, Дюруа написав відповідь:
"Якийсь анонімний писака з "Пера", висмикнувши з себе пірце, чіпляється до мене за стару, яку нібито заарештував агент моральної поліції, що я заперечую. Я сам бачив пані Обер, якій років шістдесят найменше, і вона докладно розповіла мені про свою сварку з різником за недоважені котлети — сварка та кінчилась порозумінням у поліційного комісара.
От і вся справа.
Що ж до інших натяків співробітника "Пера", то я вважаю нижче своєї гідності відповідати на них. Та ще коли їх писано під машкарою.
Жорж Дюруа".
Пан Вальтер та Жак де Ріваль, що якраз надійшов, ухвалили цю замітку, й вирішено пустити її того самого дня в кінці хроніки.
Дюруа рано прийшов додому, трохи схвильований і стурбований. Що ж той відповість? Хто він? За віщо такий ганебний напад? Звичаї газетярські були тверді, і ця дурниця могла далеко, дуже далеко сягнути. Він кепсько спав.
Коли другого дня перечитав свою замітку в газеті, вона видалась йому в друкові гострішою, ніж у рукопису. Йому здавалось, що деякі вислови можна було б пом’якшити.
Цілий день він хвилювався, а вночі знову кепсько спав. Устав удосвіта, щоб купити число "Пера", де мала бути йому відповідь.
Надворі знову похолоднішало, стояв великий мороз. Струмки позамерзали на бігу й оповивали пішоходи льодовими стрічками.
Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явилась його перша стаття — "Спогади африканського стрільця". Руки та ноги його мерзли, починали щеміти, особливо пучки; і він пустився ходити підбігцем круг заскленого кіоска, де крізь віконце видко було тільки ніс, та червоні щоки, та вовняну хустку продавниці, що присіла коло обігрівача.
Нарешті газетник просунув у віконце сподіваний пакунок, і ласкава жінка подала Дюруа розгорнуте число "Пера".
Він шукав поглядом своє ім’я і не знайшов спочатку. Уже зітхнув полегшено, аж ось побачив відповідь між двома рисками:
"Пан Дюруа з "Французького життя" подає нам спростовання і, спростовуючи нас, бреше. Проте він визнає, що пані Обер таки існує і що агент водив її до поліції. Отже, лишається тільки додати слово "моральної" перед словом "поліції", і справа буде ясна.