— Сьогодні ввечері вас переведуть в інше місце, — нарешті мовив він, знизавши плечима.
— У мене до вас є прохання, — сказав Штайнер. — Воно маленьке, але для мене важливішого немає. Моя дружина ще жива. Лікар каже, це триватиме щонайбільше один чи два дні. Вона знає, що завтра я маю знову прийти до неї. Коли я не прийду, вона зрозуміє, де я. До себе особисто я не чекаю ні співчуття, ані якихось пільг, але я хочу, щоб моя дружина померла спокійно. Я вас прошу потримати мене тут один чи два дві й дозволити провідати дружину.
— Нічого з цього не вийде. Я не можу вам дати нагоду втекти звідси.
— Я не втечу. Палата дружини аж на шостому поверсі і має лише одні двері. Якщо мене туди приведуть і стерегтимуть під дверима, я не зможу нічого вдіяти. Я вас прошу не за себе, прошу за жінку, яка помирає.
— Це неможливо, — відказав чиновник. — Це не входить до моєї компетенції.
— Ви маєте на це право. Ви маєте право допитати мене ще раз. І можете влаштувати мені це побачення. Як причину можна б виставити те, що я міг би говорити з дружиною про щось важливе для вас. Із цих самих міркувань варту можна лишити під дверима. Адже ви можете звеліти сестрі побути в палаті й підслухати нашу розмову — вона ж у вас, як видно, своя людина.
— Усе це дурниці. Нічого ваша дружина вам не скаже, так само як ви їй.
— Звичайно, бо вона нічого й не знає. Але так вона зможе спокійно вмерти.
Чиновник, роздумуючи, гортав папери.
— Тоді ми вас допитували з приводу групи VII. Ви не назвали нам жодного імені. За цей час ми знайшли Мюллера, Безе і Велльдорфа. Може, ви назвете нам решту імен?
Штайнер мовчав.
— Ви назвете нам імена, якщо я дозволю вам іще два дні провідувати дружину?
— Так… — подумавши, відповів Штайнер.
— Тоді кажіть мені зараз.
Штайнер мовчав.
— Давайте домовимось так: завтра ввечері ви назвете два прізвища, а решту — післязавтра. Згодні?
— Я вам скажу всі імена післязавтра.
— Ви обіцяєте?
— Обіцяю.
Чиновник довго, пильно дивився йому в очі.
— Я подумаю, що можна зробити. А зараз вас одведуть до камери.
— Може, ви повернете мені листа? — спитав Штайнер.
— Листа? Він має лишитись у документах. — Чиновник нерішуче дивився на нього. — А втім, у ньому нічого важливого для слідства немає. Гаразд, беріть його.
— Спасибі, — подякував Штайнер.
Чиновник викликав дзвоником варту і звелів одвести Штайнера.
"Шкода, — подумав він, — але що ж тут удієш? Поставишся людяно до іншого, то й сам потрапиш у ту диявольську кухню". — І зненацька стукнув кулаком по столу.
* * *
Мориц Розенталь лежав у постелі. Уперше за багато днів у нього ніщо не боліло. Починався паризький лютневий вечір, і в сріблясто-голубих сутінках спалахнули перші вогні. Не повертаючи голови, Мориц Розенталь спостерігав, як освітилися вікна протилежного будинку: здавалося, будівля коливалася в сутінку, наче велетенський корабель — океанський лайнер перед самим відплиттям. Простінок між двома вікнами кидав через вулицю на готель "Верден" довгу тінь: вона чимось нагадувала примарні сходні, що чекали на пасажирів.
Мориц Розенталь не ворушився; він лежав у своєму ліжку і раптом побачив, що вікно прочинилося навстіж, і якась постать, схожа на нього самого, підвелася й пішла з кімнати, ступаючи по тіні, через вулицю до корабля, який ледь погойдувався в довгому смерканні життя, а тут знявся з якоря й поволі поплив геть. Кімната Розенталя розклеїлась, наче картонна коробка у воді, й стіни попливли за течією. Повз нього шуміли вулиці й шляхи, внизу пропливали ліси, клубочився туман, а корабель плавно линув усе вище й вище в шумовиння безкраїх просторів, назустріч хмарам, назустріч зорям, у глибоку блакить; а далі в тому колисанні, немов у колисковій пісні, перед ним постав казковий берег, увесь рожевий і золотавий, тіняві сходні знову безшумно опустились, Мориц Розенталь ступив на них і зійшов униз на берег, а коли озирнувся, не було вже ніякого корабля, і він стояв самотній на незнайомій землі.
Перед ним простерся довгий і широкий шлях. І старий мандрівець довго не роздумував: перед ним лежала дорога, щоб нею іти, а його ноги знали багато доріг.
Проте вже за кілька хвилин із-за сріблястих дерев виринули велетенські іскристі ворота, за якими сяяли позолочені куполи й башти. Перед ворітьми стояла висока постать у світлому блискучому вбранні з патерицею в руках.
"І тут прикордонна варта!" — злякано подумав Мориц Розенталь і кинувся за кущі. Огледівся довкола; повертатись назад нікуди: там дорога вела в безодню, в Ніщо. "Ну, дарма, — подумав звиклий до всього старий емігрант, — пересиджу тут до ночі. А там якось, може, пощастить проповзти стороною, обійти варту".
Він виглянув крізь самоцвітне гілля й побачив, що велетень-вартовий махає патерицею, наче когось підкликаючи. Розенталь озирнувся ще раз: крім нього, ніде нікого не було. Вартовий помахав знову.
— Дідусю Мориц! — гукнув приємний дзвінкий голос.
"Можеш кликати, поки не захрипнеш, — думав собі Мориц Розенталь, — я однак не озвуся".
— Дідусю Мориц, — покликав знову той самий голос. — Виходь із кущів своєї печалі.
Мориц підвівся. "Таки злапали, — подумав він. — Та хіба ж од такого велетня втечеш — він же, певне, бігає швидше за мене; нічого не вдієш, треба йти".
— Дідусю Мориц! — іще раз покликав голос.
— От халепа, — бурмотів собі під ніс Мориц, — та він, либонь, знає мене! Виходить, мене вже й звідси*висилали. Тоді, за новими законами, дадуть щонайменше три місяці тюрми. Може, принаймні, хоч харч у них пристойний. І дадуть мені почитати що-небудь свіженьке, а не якийсь там журнал "У колі родини" за тисяча дев'ятсот другий рік. Ех, коли б трапився роман Хемінгуея або щось подібне!
Що ближче він підходив, то світліші й блискучіші ставали ворота.
"Що це вони влаштували таку ілюмінацію на кордоні, — зчудовано думав Мориц, — не второпаєш, куди й потрапив. Мабуть, останнього часу вони все освітлюють, аби легше було ловити нашого брата. Це ж марнотратство!"
— Дідусю Мориц, — мовив воротар, — чого це ти ховаєшся?
"Ще й питає, — подумав Мориц. — Він же добре знає, хто я. і чого ховаюсь…"
— Заходь, заходь, — запрошував воротар.