— Або ж повернути до життя, — докинув Керн, не одриваючи очей від французьких банкнот, розкладених навколо тарілки.
Мариль звів очі на Штайнера, потім скосив погляд у бік Керна.
— Що ти скажеш про цього хлопця? Вбивається в колодочки, еге?
— Ще й як! Він дозріває під суворим вітром чужини. Він уже й зараз дивиться в корінь.
— Я ж його знав ще дитиною, — дивувався Мариль. — Слабеньке таке хлоп'я, завжди потребувало втіхи… Це було всього кілька місяців тому.
Штайнер зареготав.
— Доба тепер така нестійка: і загинути легко, але й ростуть теж швидко.
Мариль ковтнув слабенького червоного вина.
— Нестійка доба! — повторив він. — Доба великого розбрату. Людвіг Керн, юний вандал другого великого переселення народів.
— Не точно, — заперечив Керн. — Я молодий напівіудей другого виходу з Єгипту!
Мариль докірливо глянув на Штайнера і сказав:
— Це твій учень, Губере.
— Ні, афоризмами він заразився від тебе, Марилю! А втім, забезпечена потижнева платня може в кожного піднести чуття гумору.
Хай живе повернення блудних синів до сталої зарплати! — Штайнер обернувся до Керна. — Ховай гроші в кишеню, синку, а то тільки й побачиш їх. Гроші не люблять світла.
— Я віддам їх тобі, — мовив Керн. — Ще й крім цих я тобі маю повернути чималенько.
— Тільки посмій мені!.. Я ще аж ніяк не такий багатий, щоб відбирати борги!
Керн запитливо глянув на Штайнера. Потім сховав гроші в кишеню.
— До котрої сьогодні відкриті магазини? — поцікавився він.
— Навіщо це тобі?
— Адже сьогодні новорічний вечір.
— До сьомої, Керне, — відповів Мариль. — Хочете закупити міцних напоїв для зустрічі? То тут, у буфеті, вони дешевші. Скажімо, першокласний ром із Мартиніки.
— Ні, напоїв мені не треба.
— Ага! То ви, певно, в останній день року хочете ступити на стезю міщанської сентиментальності — вгадав?
— Приблизно. — Керн підвівся з-за столу. — Хочу зайти до Соломона Леві. Може, й він сьогодні сентиментальніший і не триматиметься за сталі ціни.
— У нинішні часи ціни зростають, — зауважив Мариль. — А проте дерзайте, Керне! Рутина — ніщо в житті, а пориви — все! Тільки за гендлями не забудьте: о восьмій ветерани еміграції збираються на вечерю до тітоньки Марго!
Соломон Леві був меткий, вертлявий чоловічок із ріденькою цапиною борідкою. Він господарював у темному склепистому приміщенні серед численних годинників, музичних інструментів, старих килимів, картин, гіпсових карликів та порцелянових звірят. У вітрині в безладді лежали дешеві підробки самоцвітів, фальшиві перлини, старі прикраси в срібних оправах, кишенькові годинники та всілякі старовинні монети.
Леві одразу впізнав Керна. Голова в нього була — немов бухгалтерська книга, і завдяки їй він зробив не один вигідний ґешефт.
— Що у вас? — Цілком готовий до бою, він зустрів Керна мало не на порозі, не сумніваючися, що той знову приніс що-небудь продавати. — Тільки ви обрали для цього несприятливий час!
— Як то? Хіба ви продали вже перстень?
— Продали, продали… — жалібно перекривив його Леві. — Ви сказали — "продали" — чи я не дочув трохи? Чи я помилився, не так зрозумів вас?
— Ні, так.
— Ех, юначе, юначе, — заторохтів Леві далі, — невже ви й газет не читаєте? Чи ви тільки-но звалилися з місяця і не знаєте, що діється у світі? Продали!.. Такий старий непотріб! Продали… Як послухаєш вас, то чисто тобі капіталіст, справжній Ротшильд. А ви знаєте, що треба для того, аби продати? — Він навмисне зробив паузу й піднесеним голосом повів далі: — Це ж треба, щоб прийшла свіжа людина, якій щось потрібно, та щоб вона вийняла свій гаманець… — Леві дістав портмоне. — Щоб вона його відкрила… — Тут він відстебнув свій гаманець: — І дістала звідти чисті, добрі гроші, готівкою… — Леві висмикнув десятку. — Та поклала їх… — Леві обережно поклав папірець і розгладив рукою на столі. — Отут починається найголовніше… — Голос Леві перейшов на фальцет. — Щоб вона наважилась розлучитися з ними надовго!
Леві багатозначно замовк, поклав гроші в гаманець і сховав його.
— І за що? За якусь блискітку, витребеньки. Чисті, добрі гроші! Та ви що — насмішити мене прийшли? На таке здатні лише божевільні та гої. Або ще я. Я, злощасний, з моєю пристрастю до комерції. Ну, то що там у вас цього разу? Тільки знайте: багато не можу дати. З місяць тому — о! — тоді ще були часи!
— Я нічого не збираюсь продавати, пане Леві. Я хочу викупити перстень…
— Що-о? — Леві роззявив рота, як зозуленяті так застиг. Цієї миті борода його нагадувала пташине гніздо. — А-а, тепер я збагнув: хочете виміняти за щось інше. Ні, ні, юначе, це мені вже знайоме. Усього тиждень тому я погорів на такому гешефті: дзиґарик, знаєте, добрий дзигарик, він-то, правда, уже не йшов, але, зрештою, дзиґарик — це ж годинник! І я віддав його за бронзове письмове приладдя та за самописку з золотим пером… Що я вам скажу? Обмахорили мене, довірливого дурня — самописка не пише! Ну нехай уже, дзиґарик той теж більш як чверть години не йтиме, але ж тут є дві великі різниці — чи годинник не йде, чи самописка не пише! Годинник, хай там що, лишається годинником, але ж самописка, яка ні до чого… Ви ж метикуєте хоч трохи? Це ж — тьху, це так, ніби її й зовсім нема. Ну, то що у вас є на обмін?
— Анічогісінько, пане Леві. Я сказав: купити. Ку-пи-ти.
— За гроші?
— Так, за гроші.
— Ага, тепер мені все ясно! Які-небудь угорські, чи румунські, чи то австрійські знецінені гроші, або ще якісь інфляційні, звичайно, — хто в них тепер розбереться! Тільки недавнечко сюди приходив один такий пройда з вусами, яку Карла Великого…
Але Керн уже вийняв свій гаман, дістав звідти стофранкову банкноту й поклав на стіл. Леві заціпенів від подиву й тільки тоненько свиснув. Потім, опам'ятавшися, сказав:
— То ви при грошах? Уперше бачу таке! Але ж, юначе, поліція — вона…
— Зароблені! — перебив його Керн. — Чесно зароблені. А тепер — де перстень?
— Секундочку-у! — Леві дзиґою метнувся в куток і одразу ж повернувся з обручкою матері Рут у руці. Потер-потер її об рукав піджака, дбайливо похукав на неї, знову потер і вже потім, поклав на клаптик оксамиту, наче якийсь діамант на двадцять каратів. — Гарна штучка, — благоговійно мовив він. — Справжній унікум!