і злоби. Це кажу вам я, Мариль, який теж любить посидіти віч-на-віч із чаркою. Коли б я сам був не такий, я не казав би вам таких повчальних речей.
Вони бродили у величних сутінках Лувру — проходячи століття, минаючи кам'яних царів стародавнього Єгипту, богів Греції, римських цезарів, повз вавилонські олтарі, перські килими й фламандські гобелени, минали творіння великих геніїв — Рембрандта, Гойї, Греко, Леонардо, Дюрера — через нескінченні зали й коридори, поки дійшли до залів, де висіли картини імпресіоністів.
Там посідали на один із диванчиків, що стояли посеред залу. Зі стін їх вабили пейзажі Сезанна, Ван-Гога й Моне, танцюристки Дега, пастельні жіночі голівки Ренуара та барвисті сцени Мане. У залі було тихо, навколо — ні душі, і поступово Керна та Рут охопило таке відчуття, ніби вони сидять у якійсь зачарованій башті, а картини — то вікна в якісь далекі світи, в сади справжнього й радісного життя, вікна до необмежених мрій і вічних краєвидів душі, недосяжних для сваволі, страху та безправ'я.
— Емігранти! — промовив Мариль. —І вони всі були емігранти! Їх висміювали, переслідували й виганяли з батьківщини, часто вони лишались без притулку, голодували, жили в злиднях, умирали в злиднях, — але погляньте, що вони створили: культуру світу! Оце я й хотів вам показати.
Він зняв окуляри й довго протирав їх.
— Що на вас тут справило найсильніше враження? — звернувся він згодом до Рут.
— Спокій, — одразу ж відповіла вона.
— Спокій. А я гадав, ви скажете — краса. Але це правильно, у наш час і спокій — краса. Особливо для нас. А ви що скажете, Керне?
— Не знаю, що й сказати. Мені б хотілось мати одну з цих картин і продати її, щоб заробити на життя.
— Ви ідеаліст, — зазначив Мариль.
Керн недовірливо поглянув на нього.
— Я кажу серйозно, — додав Мариль.
— Я знаю, що це дурниця. Але тепер зима, і я б купив Рут пальто.
Керн сам собі здавався дурником, але йому справді нічого іншого не спало на думку, весь час тільки це й було в голові. І вже зовсім несподівано він відчув руку Рут у своїй. Дівчина вся засяяла, дивлячись на Керна, а потім міцно пригорнулась до нього.
Мариль знову надів, окуляри. Тоді озирнувся довкола і сказав:
— Людина велика у своїх крайностях. У мистецтві, в коханні, в дурості, в ненависті, в егоїзмі й навіть у жертвах, але чого світові найбільш бракує, так це якоїсь певної середньої доброти.
* * *
Керн і Рут скінчили свою вечерю — какао з хлібом. Цим вони й жили ось уже тиждень, якщо не рахувати чашки кави з двома манюсінькими булочками вранці, виторгуваних Керном у хазяйки за кварти р-ну плату.
— Хліб сьогодні своїм смаком нагадує біфштекс, — мовив Керн. — Соковитий біфштекс, та ще й з присмаженою цибулькою.
— А по-моєму, курятину, — заперечила Рут. — Молоде смажене курча зі свіжим зеленим салатом.
— Можливо. Це такий смак, певно, з твого боку. Дай і мені скибочку звідти. До біфштекса не завадить ще й трохи курятинки.
Рут одрізала йому товсту скибку з довгої французької білої хлібини.
— На, — сказала вона. — Це стегенце. Чи, може, ти більше любиш грудинку?
Керн засміявся.
— Якби тебе не було зі мною, то я, певно, тепер би ремствував на Бога!
— А я без тебе лежала б у ліжку й рюмсала.
Цієї миті постукали в двері.
— Це Брозе, — з досадою мовив Керн. — Ну от, саме тоді, коли ми ніжно освідчуємось у коханні!
— Можна! — гукнула Рут. І двері розчинились.
— Та ні, це неможливо! — розгублено й радісно водночас мовив Керн. — Мабуть, мені сниться! — Він підвівся так обережно, наче боявся сполохати привид. — Штайнер… — Привид усміхнувся. — Царю небесний, це Штайнер!
— Добра пам'ять зміцнює дружбу і… губить кохання, — сказав Штайнер. — Пробачте, Рут, що я з порога почав говорити сентенції. Але тільки-но внизу мені стрівся мій давній знайомий Мариль. І тут уже без сентенцій ніяк не обійтися.
— Звідки ти приїхав? — спитав Керн. — Прямо з Відня?
— З Відня. А дорогою завернув до Муртена.
— Що? — Керн відступив крок назад. — До Муртена?
— Муртен — місто нашої ганьби, Штайнере,— сміялася Рут. — Я там захворіла, а цього спритного кордонопроходця злапала поліція. Сама назва "Муртен" звучить для нас безславно.
Штайнер хитро посміхнувся.
— Того ж то я й заглянув туди! Я помстився за вас, дітки. — Тут він дістав свій гаман і вийняв звідти шістдесят швейцарських франків. — Ось вам. Це становить чотирнадцять доларів або ж близько трьохсот п'ятдесяти французьких франків. Подарунок від Аммерса.
— Від Аммерса? — Керн спантеличено дивився на Штайнера. — Триста п'ятдесят франків?
— Потім розповім тобі, хлопче. Заховай гроші. А тепер дайте подивитись на вас як слід. — Він уважно оглянув молодят. — Лиця позападали, захарчовані, значить, на вечерю какао на воді, і, звичайно, нікому про це й слова, так?
— Та не зовсім, — відказав Керн. — Кожного разу, як тільки до цього доходить, Мариль запрошує нас пообідати або повечеряти. Ніби в нього є якесь шосте чуття.
— У нього є ще й сьоме — на картини. Він ще ні разу, нагодувавши, не потяг вас до музею? Це в нього звичайна покута за їжу.
— Водив, — докинула Рут. — До Сезанна, Ван-Гога, Мане, Ренуара та Дега.
— Ага! До імпресіоністів. Тоді, значить, ви обідали з ним. Бо за вечерю він звичайно тягне до Рембрандта, Гойї та Греко. Але про це годі, одягайтеся, дітки! Ілюміновані ресторани Парижа чекають нас!
— Та ми тільки-но…
— Бачу, бачу! — суворо перебив Штайнер. — Одягайтеся негайно! У мене грошей — кури не клюють.
— Ми вже одягнені.
— Ага, ось воно що! Пальта попродали якомусь єдиновірцеві, а він вас напевно обмахорив…
— Ні… — заперечила Рут.
— Дитино моя, євреї теж бувають нечесні! Це я мушу визнати, хоч би там яким святим здавалося мені тепер ваше плем'я мучеників. Ну, то ходімо! Зараз ми обміркуємо расову проблему смаженої курки.
* * *
— Ну, а тепер уже розповідайте, що у вас і як, — сказав Штайнер після вечері.
— Наче хто закляв, — почав Керн. — Париж не тільки місто одеколону, мила та парфумів, а також місто англійських шпильок, шнурків, гудзиків і, здається, навіть образків. Торгівля тут майже зовсім виключається. Чого я вже тільки не пробував — і посуд мив, і сапетки тягав з овочами, писав адреси, торгував іграшками, — але все це нічого істотного не принесло. Завжди лише випадковий заробіток. Рут уже два тижні прибирала в одній конторі, та потім фірма збанкрутувала, і їй взагалі нічого не заплатили. За кашеміровий светр їй запропонували стільки, що вона ледве могла б купити знову вовни. Внаслідок цього… — Він розстебнув піджак. — Внаслідок цього я ходжу як багатий американець. Хочеш — Рут і тобі може виплести такий светр…