Жандарм зупинився.
— Отут повернете праворуч, а там…
— Я знаю, — перебив його Керн. — Я знаю дорогу.
— Тоді всього найкращого.
Керн із Фогтом пішли далі, через нічийну смужку землі між двома кордонами.
Усупереч звичаю, їх не переправили тієї ж ночі назад. Спершу повели до префектури, там склали протокол, а потім нагодували, і тільки другої ночі їх знову випхнули назад через кордон.
Стало вітряно й хмарно. Фогт уже так виснажився, що ледве говорив і взагалі був близький до розпачу. Віддалившись трохи од кордону, вони зробили привал під копицею сіна. Фогт проспав до ранку як убитий.
Він прокинувся, коли зійшло сонце. Але не ворушився — тільки розплющив очі. У цій висохлій нерухомій постаті під благеньким пальтом, у цій людиноподібній істоті з широко розплющеними, застиглими очима Керн уздрів щось незвичайно зворушливе й трагічне.
Вони лежали на положистому схилі, з якого відкривався вид на вранішнє місто й Женевське озеро. З димарів над будинками звивались у небо пасма диму й будили уявлення про тепло, безпечний затишок, людську постіль і домашній сніданок. Озеро мінилося безліччю крихітних хвильок. Фогт мовчки спостерігав, як зникали, наче випиті сонцем, легенькі, рухливі пасма туману, як із-за рваних хмар поволі виступив білий масив Монблану й засяяв, наче світлі мури небесного Єрусалима.
Близько дев'ятої години ранку вони вирушили в дорогу. Дійшли до Женеви й попрямували по шосе вздовж озера. Через кілька хвилин Фогт зупинився.
— Погляньте он туди! — мовив він.
— Куди?
Фогт показав на пишну будівлю, що височіла над розлогим парком. Величезний будинок сяяв у сонячних променях, як замок безпеки і благополучного життя. Розкішний парк іскрився золотом і пурпуром осіннього листя. Довгі ряди автомашин стояли в просторому дворі, і юрми безтурботних людей снували туди й сюди.
— Чудово, — зауважив Керн. — Таке враження, ніби тут резиденція імператора Швейцарії.
— А ви не знаєте, що це?
Керн похитав головою.
— Оце ж і є палац Ліги Націй, — пояснив Фогт із ноткою смутку й іронії в голосі.
Керн спантеличено дивився на нього. Фогт покивав.
— Оце та установа, де вже чимало років розводять дебати про нашу долю. Усе радяться, чи слід нам видати документи й знову зробити нас людьми, чи так лишити.
Один відкритий "кадилак" виплив із ряду автомашин і покотився до воріт. У ньому сиділи елегантні, ще молоді люди, і серед них вродлива дівчина в норковій шубці. Вони весело сміялися, махали руками до другої машини, домовляючись про сніданок на озері.
— Ось так, — по хвилі мовив Фогт. — Тепер ви розумієте, чому все так довго тягнеться?
— Розумію, — відповів Керн.
— Безнадійна справа, еге ж?
Керн знизав плечима.
— По-моєму, їм нікуди поспішати.
Підійшов воротар і недовірливим поглядом окинув мандрівників.
— Ви тут когось шукаєте?.
Керн похитав головою.
— Чого ж тоді вам тут треба? — спитав воротар.
Фогт багатозначно глянув на Керна. У його очах блиснула іскорка гумору.
— Нічого, — відказав він воротареві. — Ми туристи. Просто мандруємо по землі Господній.
— Тоді вам краще йти собі далі, — порадив воротар, у якого одразу майнула думка про відчайдушних анархістів.
— Правда, — сказав Фогт. — Так, певно, буде краще.
На Рю-де-Монблан вони почали розглядати вітрини крамниць. Біля ювелірної Фогт затримався.
— Тут я з вами хочу попрощатися.
— А куди ви тепёр попрямуєте? — спитав Керн.
— Та недалечко. Зайду ось у цей магазин.
Нічого не розуміючи, Керн позирнув крізь скло на вітрину, де на сірому оксамиті були виставлені діаманти, рубіни й смарагди.
— Гадаю, вам тут не поталанить, — мовив він. — Ювеліри, як відомо, черствий народ. Можливо, тому, що весь час мають справу з камінням. Вони не дають нічого.
— Я нічого й не сподіваюсь від них. Я тільки хочу що-небудь украсти.
— Що? — Керн спантеличено глянув на нього. — Це ви серйозно? З такими силами, як у вас зараз, ви далеко не втечете…
— А я далеко й не збираюсь. Саме тому й хочу це зробити.
— Не розумію, — розвів руками Керн.
— Зараз ви зрозумієте. Я уже все обміркував. Це для мене єдина можливість пережити зиму. За крадіжку мені дадуть щонайменше кілька місяців тюрми. Іншого вибору в мене немає. Я вже дійшов до краю: ще кілька тижнів ходіння через кордон — і мені капут. Я мушу це вчинити.
— Але ж… — почав був Керн.
— Я знаю все, що ви хочете сказати. Більше я не можу, — пробурмотів він. — Прощавайте.
Керн зрозумів, що говорити з ним — марна річ. Він потиснув кволу руку Фогта.
— Будемо сподіватися, що ви скоро спочинете.
— Та дай Боже. Тюрма тут цілком пристойна.
Фогт почекав, поки товариш відійде трохи далі. Потім зайшов у магазин. Керн зупинився на розі, ніби чекаючи трамвая, і дивився на вхід до магазину. Невдовзі він побачив, як звідти прожогом вискочив якийсь молодик і одразу ж по тому вернувся з поліцаєм.
"Може, тепер він спочине", — подумав Керн і пішов далі.
* * *
Зразу ж за Віднем Штайнер знайшов машину, яка підвезла його до кордону. Щоб не ризикувати даремно, він вирішив не показувати австрійським прикордонникам свого паспорта, а тому виліз із машини неподалік кордону й далі подався пішки. А близько десятої вечора зайшов до митниці й заявив, що його тільки-но переправили сюди зі Швейцарії.
— Прекрасно, — мовив літній митник з бородою цісаря Франца-Йосифа. — Це нам не первина. Завтра вдосвіта ми вас повернемо туди. Посидьте собі десь тут.
Штайнер вийшов надвір, сів перед сторожкою і закурив. Навколо панувала тиша. Черговий доглядач сидів у сторожці й куняв. Лише зрідка через кордон проїздила автомашина. Десь через годину вийшов митник із цісарською бородою.
— Слухайте, — спитав він, — ви австрієць?
Штайнер насторожився. Паспорт був зашитий у нього в капелюсі.
— Звідки ви це взяли? — якомога спокійніше відповів він. — Коли б я був австрійцем, то не був би емігрантом.
Митник ляснув себе по лобі.
— Ай справді! І як же я сам не збагнув! Я спитав тільки тому, що коли б ви були австрійцем, то, може, вміли б грати в тарок.
— Це я вмію. Навчився ще хлопчаком під час війни. А потім потрапив на службу в австрійську дивізію.
— О, прекрасно! — Цісар Франц-Йосиф поплескав Штайнера по плечу. — Тоді ви майже земляк. То як — зіграємо з вами партійку? Нам якраз не вистачає третього гравця.