— Їжа тут бардзо погана, — озвався поляк.
— О, це ж наш Єзус Христус! — Штайнер зацікавлено обернувся до нього. — Так ти тут уже своя людина?
— Бардзо погана, — повторив поляк. — І мало…
— Господи Боже! — зойкнув лисий у кутку. — А в мене ж у валізі смажена курка лишилась! Коли ж нас випустять звідси?
— Через два тижні, — відповів Штайнер. — Це звичайна норма для безпаспортних емігрантів. Чи не так, Єзусе Христусе? Ти ж знаєш!
— Два тижні, — потвердив поляк. — Альбо й більше. Їсти дають бардзо мало. І бардзо погане. Ріденьку юшечку.
— От лихо! Адже ж моя курка за цей час зіпсується. — Лисий застогнав. — Перша моя пулярка за останні два роки! Мідяк до мідяка складав на неї. Сьогодні збиравсь нею пообідати…
— А ви перетерпіть до вечора, — порадив Штайнер, — а тоді уявіть собі, ніби вже з'їли її, от вам і полегшає на серці.
— Не меліть чортзна-чого! — визвірився на Штайнера лисий. — По-вашому, це однаково? Аби язиком плескати! Пулярки-то я не їм! Та ще й на завтра на сніданок думав стегенце залишити…
— Ну, то перетерпіть до завтра до обіду.
— А мені воно байдуже, — встряв поляк. — Я не їм пулярок.
— Ще б пак тобі не байдуже! Не в твоїй же валізі вона лежить, — огризнувся лисий із кутка.
— Хоч би й у моїй, то байдуже. Я їх нігди не їм. Терпіти не можу. Мені од них з душі верне. — Поляк з вельми вдоволеною міною пригладив бороду. — Мені за ті пулярки байдуже.
— Господи, та хто тебе питає! — сердито вигукнув лисий.
— Хоч би й сюди принесли ту пулярку, я б її не їв! — тріумфально проголосив поляк.
— Боже мій! Чули вже, скільки можна! — Власник пулярки розпачливим жестом затулив очі руками.
— Отже, з боку смажених курей тобі, Єзусе Христусе, ніщо не загрожує, — сказав Штайнер. — У тебе до них імунітет. Щодо смажених курей ти Діоген. А як щодо варених?
— Теж не їм, — твердо заявив поляк.
— А курчата в паприці?
— Курятини не їм ніякої. — Поляк аж сяяв од задоволення.
— Збожеволіти можна! — не витримав бідолашний власник пулярки.
Штайнер обернувся до поляка.
— А яйця, Єзусе Христусе? Курячі яйця?
Сяйво на обличчі в того погасло.
— О, яйка їм! Яєчка я люблю! — Тінь мрійного смутку оповила бородату пику. — Бардзо люблю!
— Хвала Богові! Хоч одна прогалина в такій досконалості.
— Яєчка бардзо люблю! — запевнив поляк. — Четверо яєць… Ні, шестеро, або й дванадцятеро. Шестеро зварити, а з решти яєченьку. Із смаженою картопелькою, з сальцем…
— Ой, я більше не можу! Не можу слухати! Розіпніть його, цього ненажеру Христуса! — вибухнув Пулярка.
— Панове, — озвався приємний бас із російським акцентом, — навіщо стільки хвилюватися через марну ілюзію. Я проніс із собою пляшку горілки. Дозвольте вас почастувати. Горілка зігріває серце, вливає мир у душу.
Росіянин відкоркував пляшку, трохи надпив нахильці й подав її Штайнерові. Той теж хильнув і простяг пляшку Кернові. Але юнак тільки похитав головою.
— Випий, хлопчику! — сказав Штайнер. — Це помагає. Треба навчитись.
— Горілка — то бардзо добже, — ствердив поляк.
Керн ковтнув трохи й передав горілку полякові. Той звичним рухом перехилив пляшку собі в рот.
— До денця вижлуктить, яйцепоклонник триклятий, — пробурчав Пулярка, видер пляшку в нього з рук, приклався до неї й віддав назад росіянинові, винувато мовивши:
— Небагато лишилося…
— Нічого, нічого! — заспокоїв його росіянин. — Мене щонайпізніш увечері випустять.
— Ви певні цього? — спитав Штайнер.
Росіянин ледь вклонився.
— Так. На жаль — хотілося б мені додати. Як росіянин, маю нансенівський паспорт.
— Нансенівський паспорт! — шанобливо повторив Пулярка. — Ну, так ви, звісно, належите до вигнанницької аристократії…
Росіянин знизав плечима, потім простяг пляшку шостому в їхній камері, що досі мовчки сидів осторонь.
— Прошу, випийте й ви.
— Дякую, — відмовився той. — Я не з вашої братії.
Усі повернулись до нього.
— Я маю підданство, справний паспорт, прописку й дозвіл працювати.
На це ніхто нічого не сказав, лише трохи згодом росіянин спитав нерішуче:
— Перепрошую, а за що ж тоді вас посадили?
— За мою професію, — гордовито відповів чоловік. — Я не якийсь там заволока-біженець без документів, я порядний кишеньковий злодій і шулер, повноправний громадянин.
* * *
На обід принесли ріденьку квасоляну юшку без квасолі. На вечерю — те саме, тільки цього разу воно називалося кавою, і по скибочці хліба.
О сьомій годині брязнув засув. Росіянина, як він і передбачав, випустили.
Прощалися, наче давні знайомі.
— Через два тижні я загляну в кафе Шперлера, — сказав він Штайнерові. — Може, ви теж будете вже там, а я встигну тим часом щось розвідати. Бувайте здорові!
До восьмої години повноправний громадянин і шулер уже дозрів для того, щоб приєднатися до товариства. Він витяг пачку сигарет і почастував усіх. Закурили. Червоні жарини сигарету вечірній сутіні сповнили камеру майже домашнім затишком. Злодій розповів, що його посадили тільки за підозрою: перевіряють, чи це не він устругнув одну там штуку кілька місяців тому. Але він не думає, щоб могло щось розкритися. Потім він запропонував перекинутись у тарок і, повороживши у себе в піджаку, вийняв колоду карт.
Уже стемніло, а електрики не вмикали. Шулер був готовий і до цього. Він поворожив іще й добув свічку та сірники. Свічку приліпили на карниз. По камері розлилося миготливе тьмяне світло.
Поляк, Пулярка і Штайнер підсунулися ближче.
— Це ж не на гроші, правда? — сказав Пулярка.
— Ну, звісно! — шулер усміхнувся.
— А ти не хочеш? — спитав Штайнер Керна.
— Я не вмію.
— Треба навчитися, хлопчику. Бо що ж ти робитимеш вечорами?
— Хай завтра. Зараз не хочеться.
Штайнер обернувся до нього. Кволе світло вирізняло глибокі зморшки на його обличчі.
— Що з тобою? Може, захворів?
Керн похитав головою.
— Та ні, нічого. Просто якась утома. Я полежу.
Шулер уже тасував карти — віртуозно, хвацько, з хрускотом.
— Хто здає? — спитав Пулярка.
Повноправний громадянин роздав по карті. Поляк дістав дев'ятку, Пулярка — даму, Штайнер і сам шулер — по тузові.
Шулер зиркнув спідлоба на партнерів.
— Прикупляємо.
І потяг карту. Знову туз. Шулер усміхнувся й передав колоду Штайнерові. Той недбало висмикнув спідню карту — жировий туз.