— Теж правда.
Переглянувши молитовник, Штайнер знайшов за спинкою оправи якусь записочку. Обережно витягши її, він прочитав написану чорнилом адресу.
— Ага! Треба буде сходити туди.
Він підвівся.
— Дякую за каву й за сливовицю, Терезо. Я сьогодні прийду пізно. Ліжко мені дайте на першому поверсі, й щоб вікно у двір. Тоді легше буде накивати п'ятами в разі чого.
Хазяйка хотіла була ще щось сказати, але Штайнер підняв руку:
— Тихо, тихо, Терезо! Якщо двері будуть замкнені, я скличу сюди всю віденську поліцію. Але я певен, що вони будуть відчинені. Давати притулок бездомним — заповідь Господня. За це дається на небі тисяча років найвищого блаженства. Рюкзак я залишаю у вас.
Штайнер пішов. Він знав, що переконувати хазяйку далі — марна річ, і йому була добре відома невідпорна дія залишених речей на міщанську психіку. Його рюкзак буде для нього кращим квартир'єром, ніж усі дальші умовляння. Самою своєю мовчазною присутністю він подолає останній опір хазяйки.
* * *
Штайнер пішов до кафе Шперлера. Він хотів побачити росіянина Чернікова. Вони ще в камері домовились чекати один одного в цьому кафе після півночі першого й другого дня по звільненні Штайнера. Черніков пообіцяв Штайнерові розвідати, чи можливо у Відні купити фальшиві документи.
Штайнер сів за столик. Він хотів замовити чогось міцного, але жоден кельнер не підходив. Вони тут звикли, що більшість одвідувачів не замовляє нічого, бо не має грошей.
Кафе Шперлера являло собою типову емігрантську біржу. Там було завжди повно. Люди сиділи на стільцях, на лавах або й просто долі, спершись на стіну спиною — користалися з можливості поспати безплатно, поки кафе не зачиниться. А з п'ятої години ранку й до дванадцятої дня, коли тут відчиняли, вони тинятимуться по вулицях. Були це переважно інтелігенти, люди, які не вміють пристосовуватися.
Біля Штайнера сів якийсь лисий товстун у картатому костюмі. Трохи посидів, роздивляючись свого сусіда чорними очицями, а тоді спитав:
— Продаєте щось? Коштовності? Може, старовинні? Плачу готівкою.
Штайнер похитав головою.
— Костюм? Білизну? Черевики? — гладкий свердлив Штайнера очима. — Може, обручку?
— Іди ти до біса, стервоїде! — буркнув Штайнер. Він ненавидів гендлярів, що видурювали запівдарма останнє майно в безпорадних емігрантів.
Повз столик протюпав офіціант. Штайнер гукнув його:
— Гей, кельнере! У вас є коньяк?
Той озирнувся на Штайнера й підійшов.
— Адвокат, питаєте? Сьогодні тут є двоє. Онде в кутку оборонець Зильбер із берлінського апеляційного суду. За консультацію бере шилінг. А там за круглим столом біля дверей — ландгерихтсрат Епштейн з Мюнхена; півшилінга за пораду. Між нами кажучи, Зильбер кращий.
— Я вас питаю про коньяк, а не про адвоката.
Кельнер приклав до вуха долоню.
— Я правильно почув? Ви сказали — коньяк?
— Атож. Напій, що стає кращий, коли чарка не дуже мала.
— Зараз, зараз. Пробачте, я трохи недочуваю. Та й одвик я вже від такого. Тут опріч кави рідко щось замовляють.
— Ну гаразд, принесіть мені коньяк у чашці для кави.
Кельнер приніс коньяк і став біля столу.
— У чім річ? — спитав Штайнер. — Ви хочете дивитись, як я питиму?
— У нас платять наперед. Інакше не можна, бо ми збанкрутуємо враз.
— А… Ваша правда.
Штайнер заплатив.
— Це забагато, — сказав кельнер.
— Решту візьміть собі. На чай.
— На чай! — Кельнер повторив ці слова, буквально смакуючи їх, і зворушено додав: — Господи Боже! Це ж уперше за стільки років! Щиро дякую, шановний пане! Слово честі, я просто почуваюся знову людиною.
За хвилину-дві у дверях з'явився росіянин. Зразу побачивши Штайнера, він підсів до нього.
— А я вже думав, що вас, Черніков, немає у Відні…
Росіянин усміхнувся.
— У нас завжди виходить не так, як думаєш, а навпаки… Я вже розвідав усе, що вас цікавило.
Штайнер вихилив свій коньяк.
— Отже, документи є?
— Є. І навіть дуже вартісні. Я давно вже не бачив таких досконалих фальшивок.
— Я мушу розірвати це зачароване коло! — сказав Штайнер. — Дістати документи. Краще ризик сісти в тюрму за фальшивий паспорт, аніж оця щоденна тривога та відсилки. Так що ви знайшли?
— Я був у "Алебарді". Їхнє кубло тепер там. Це ті самі люди, що й сім років тому. По-своєму надійний народ. Однак найдешевший документ коштує чотириста шилінгів.
— І що ж можна дістати за такі гроші?
— Паспорт померлого австрійця. Дійсний ще протягом року.
— Протягом року… А далі?
Черніков глянув Штайнерові в очі.
— Може, вдасться продовжити — за кордоном. Або вмілою рукою переправити.
Штайнер кивнув.
— Є ще два паспорти померлих німців-емігрантів. Але вони коштують по вісімсот шилінгів. Зовсім фальшивого не купиш дешевше як за півтори тисячі. Правда, такий я б вам і не радив купувати.
Черніков струснув попіл з сигарети.
— Від Ліги Націй вам однаково поки що нема чого сподіватись. Надто нелегальним, безпаспортним іммігрантам. Нансен, який домігся паспортів для нас, помер…
— Чотириста шилінгів! — промовив Штайнер. — А в мене в кишені всього двадцять п'ять.
— Можна поторгуватись. Я гадаю, за триста п'ятдесят вони віддадуть.
— Проти моїх двадцяти п'яти це те саме. Та що балакати — треба добути грошей. Де вона, ця ваша "Алебарда"?
Черніков витяг із кишені папірця.
— Ось адреса. Тут і ім'я кельнера, який у них за посередника. Скажете йому, і він їх покличе. За це йому треба дати п'ять шилінгів.
— Гаразд… Спробую щось придумати. — Штайнер акуратно сховав записочку з адресою. — Щиро дякую вам за турботу, Черніков.
— Що ви, що ви! — Росіянин махнув рукою. — Якщо є змога, чом же не допомогти! Бо ж і сам можеш враз опинитись у такому становищі.
— Звісно. — Штайнер підвівся. — Я вас потім розшукаю і скажу, що в мене вийшло.
— Гаразд. Я тут у цей час часто буваю. Граю в шахи з одним південно-німецьким майстром. Бачите, отой кучерявий. Я за добрих часів ніколи не сподівався, що матиму щастя грати з таким світилом. — Черніков усміхнувся. — Я ж завзятий шахіст…
Штайнер уклонився йому й попрямував до дверей, переступивши дорогою через кількох молодиків, що з роззявленими ротами спали попід стіною. Коло столу ландгеріхтсрата Епштейна сиділа, склавши руки, опасиста єврейка й дивилась на адвоката, котрий єлейним голосом щось пояснював їй. На столі перед нею лежало пів шилінга, а поряд, наче великий хижий павук, волохата ліва рука Епштейна.