І вже десять літ!
І як усе ніби просто.
І живемо ми, українці, і живуть з нами руські, німці, болгари, греки, молдавани.
І кожний народ має свою школу, суд зі своєю мовою, мають цілі свої райони.
І за чуби не беремось.
А перейдіть з нашого Поділля тільки за річку Збруч — і зразу вас за грати.
І скільки плачу, сліз і крові, щоб мати українську школу. А чи маєте ви хоч би ж у тійтаки Польщі український суд?
А напишіть ви там якенебудь прохання поукраїнському, — що вам там зроблять?
От вам і революція! От вам і Жовтень!
З ВАШИМИ ПРЕМІЯМИ…
"Всеукраїнський огляд сільських Рад!" "Кращим сільрадам буде видано премії". Легко це вам, сидячи в столиці, взяти й оголосити отакийо конкурс!
А як нам?! Думаєте, нам, що по сільських Радах губернаторуємо, — нам, думаєте, легко цей огляд пережити?!
Сиділи собі спокійнісінько, головували собі помаленьку, — колинеколи там хтось про нас напише, чи десь розкаже, трішки очима поблимаєш, трішки одбрешемся, іноді на того писаку кулаком накиваємо — дивись, і проминуло.
А тепер — виходь на люди, показуй, чого такого наголовував, як насільрадствував…
Порозстібають на тобі всі ґудзики і роздивлятимуться з усіх боків:
— Ану, чого ти тут радянського набудував?
— А як населення "увєренне" обслуговуєш?
— А покажи, де, в якім саме місці на соціалізм повернув?
— А покажи свою кооперацію!
— А школа з вікнами чи без вікон?
— А в лікарні холодно чи тепло?
— А сельбуд?! А лікнеп?! А агроном? А хатачитальня?!
— А хто в тебе на селі хазяїн: чи незаможник із середняком, чи глитай?!
— А на якім щаблі у тебе вчитель?
— А як у тебе з червоноармійками та з удовами?
— А місток через річку є чи нема?
— А шляхами твоїми їздити можна чи ні?
Та душу твою просто через отой конкурс вивернуть! їйбо, якби був знав, що отакого конкурса вигадають, — зроду й звіку б на отого голову не вибирався! Господи, пронеси!
У нас оце, як принесли "Вісті", як прочитали про таку на нашу голову халепу, так я просто сказав секретареві:
— Пропали! їй-богу, пропали! Посилай до Одарки, хай поверх норми жене, та скликай пленума! В останній раз засідання зробимо! Де мої дві курки не пропадали?! Члени хай сало зносять! Все одно не викрутимось!
* * *
Вам здається, що керувати населенням на терені якоїсь сільради дуже легко?
Думаєте, що це те саме, що взяти й оголосити конкурс у газеті?!
Воно б, може, й нічого було, якби не оті гемонські "підходи"*
До всього, до найдрібнішої справи — дай "підход".
Та якби ж підход той можна дати якийнебудь, а то дай правильний підход.
Не "дійшов" або "перейшов" — неприємність.
От, наприклад, у справі з самогоном.
"Не дійдеш" — тобі радощей ніяких, "перейдеш" — крик на все село:
— П'янствує! П'янствує! П'янствує!
І знайдеться яканебудь "комса", що сяде та й чиркчирк до газети.
Та то звичайного часу чи знайдеться ще, чи не знайдеться, а тепер через отой конкурс обов'язково знайдеться, бо ж і йому премію!
І розпише тебе так, що з півроку чхатимеш!
* * *
— Та от зі мною така штука трапилась. На селі — весілля. Пішов і я. Ну, самі ж знаєте, на весіллі, як на весіллі! А я ж голова? Голова! Де мене садовлять? На покуті! Простій людині чарку, а мені — дві! Сидю, головою крупо! Уже моя чарка не чарка, а дві чарки. Устав, музика грає. Я бах по столу кулаком:
— Грай для голови, танцювати хочу! А не гратимеш, позаарештовую всіх!
Ну, танцював! Ну, принесли мене додому!! Що ж тут такого?!
Так ви думаєте, до газети не написали? Написали, ідоли! Насилу одбрехався!
І ото так живи й озирайся!
Уважиш кому-небудь, зробиш якесь хороше діло, а тебе тоді на цугундер. Та от вам!
Приходю до сільради, голова тріщить, моторошно так, що й на світ дивитись не хочеться.
Аж ось дівчина. У хусточці пляшка й сала шматочок. Так уже ж учасно, що куди вам!
— Чого тобі?
А вона почервоніла та потихеньку до мене:
— З Іваном гуляла! Тепер чувствується. Дайте посвідку, що вже чувствується, бо щось Іван до Марини вчащати почав! Ось вам і гостинця.
Ну що ж? І написав:
"Сільрада свідчить, що Килина вже два місяці в ременості".
І печатку приклав, і підписався.
Килина до суду!
А потім увесь район сміявся:
— Що ти, — кажуть, — уже за лікаря правиш, чи що?! От і вваж!
Та якби вам почав розказувати, чого тільки там у нашій роботі не трапляється?!
І хоч що б ти там зробив, все' дно ти винуватий.
Та ще ось що вам іскажу, — може, хоч ви мені розтовкмачите, чого воно так. Поки ти був собі простою людиною, ніяка собака тобі й драстуй не скаже! Як тільки настановили на голову — всі приятелі. Батюшка привітно всміхається, повз крамницю Харитонову не пройдеш, щоб він тобі чаркою не брязнув.
Де хто жене, всі запрошують, — одкараскатись не можна:
— Та зайдіть, по чарці вип'ємо! А ми од вас анічогісінько! Хіба ото тільки як міліція виїздитиме, то накивайте й на нас!
А винуватий ти. Все ти!
А тут тобі ще оті конкурси, ще оті премії!
Життя нема.
* * *
Слухав я оце, слухав і дуже мені шкода стало мого приятеля хорошого, голову однієї сільради…
І сильно мені забажалося допомогти йому, щоб із цього конкурсу він вискочив…
І порадив я йому ось що.
— Надміться, кажу, Пилипе Андрійовичу! То вже таке діло — треба викручуватись. Тижнів зо два роботи буде неабиякої, та проте, може, таки вискочите! Хай уже ваші кури постраждають, а актив "обработать" треба! Не поскупіться на чарку, скличте актив та й обговоріть, що про вашу сільраду написати слід… При добрім закусоні, дивись, іще й на премію вийдете!
Подумав Пилип Андрійович і погодився.
— Кури, — каже, — є! Первак з цукру добрий тепер женуть. А гусей доведеться прикупити! Спробую!
Щасти йому, доле!
ВІДЬМА
Дописувачі Войт і Снігур пишуть нам, що в селі Голдашівці, Ольгопільського району (Тульчинщина), є відьма.
Я особисто ніколи не мав найменшого сумніву в тім, шо в нас на Україні відьом іще є видимоневидимо, а от редакція наша мене за таке моє переконання затюкала й засміяла
Річ, товариші, ось у чім.
В учителя (так, так, в учителя!) села Голдашівки перестала корова давати молоко.
Учитель (так, так, товариші, учитель!) з дружиною вирішили, що тут справа не без відьми.
До відповідної баби.
Баба поставила діагноз: відьма!