Вирішили якось, вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
— Якби ж знаття… І почали знову.
І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:
— Якби ж знаття…
Якосьто воно буде. Я так і знав.
З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме: "якосьто воно буде" та "я так і знав".
Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хтонебудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
— А чи так ви робите?
Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
— Та! Якосьто вже буде! І починає робити…
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
— Я так і знав!
— Що ви знали?
— Та що отак буде!
— Так навіщо ж ви робили?
— Якби ж знаття…
— Так ви ж кажете, що знали?
— Так я думав, що якосьто воно буде!
Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:
— Дивне якесь perpetuum mobile.
Забув. Спізнивсь.
Друга риса — "забув" і третя — "спізнивсь" характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…
— Чому ви цього не зробили?
— Іііти! Забув! Дивись?! Або:
— Чого ж ви не прийшли?
— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той… облишив. Якосьто, сам собі подумав, воно буде.
Істинно дивний народ.
РОЗДІЛ III
Країну "Чукрен" залила стихія разом із Атлантидою.
Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:
Ой, поля, ви, поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс.
А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:
— І все подурному!
ПІСЛЯМОВА
Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:
— Нічого. Якосьто воно буде. Тьху!
ЦЕ ВАМ НЕ БАНДИТИЗМ
Як вам розказать, так, їйбогу, не повірите…
Людина, що бандитизм і бандитів трощила, "як кошенят", здала перед тяганиною… Розгубилась… Опустила руки й каже:
— Можна здохнуть. їйбогу, можна здохнуть.
Кажу ж, на бандитів ішла, груди вперед, без ніякого страху, а як побачила тяганину, кричить аж із села Дашківки, Кременчуцької округи:
— Рятуйте!
І людина, між іншим, зовсім не з боязких. От ким людина була:
а) Організатором червоного батальйону при 12й позачерговій дивізії.
б) Командувачем Ростовського фронту від Ростова до Новобатайська з 24 серпня 1917 р. до 13 червня 1918 року.
в) Командувачем бронепотягів.
г) Командиром експедиційного полку по боротьбі з бандитизмом.
д) Воєнкомом в огневім загоні по боротьбі з бандитизмом.
Людина має 12 ран і контузію.
Людина має три ордени Червоного Прапора.
Звуть ту людину Порфир Кіндратович Черкасов. Виходить, як бачите, що П. К. Черкасов не з полохливих людей…
Ну, так от…
Коли вже, значить, після баталій, тов. Черкасов осівся в селі Дашківці, і тогда считать ми стали ранн, товарищей считать.
Підрахував він, що дванадцять ран і контузія — речі, що й казати, почесні, та не дають вони йому як слід у невеличкому його сільському господарстві працювати. Забрали, капосні, в нього працездатність.
От 1925 року і написав тов. Черкасов до Кишинського тва взаємодопомоги, щоб пенсію інвалідську йому дали.
Кишинське РКВД послало всі папери до Кременчуцького окрсобезу.
Півтора року — ніякої відповіді.
Пишуть кишинці до кременчужан удруге.
Кременчужани відповідають:
"Забули документи. Починай спочатку..!"
Почали вдруге.
Лежала ця справа в Кременчуці рік.
П. К. Черкасов — до Кременчуцької РСІ.
РСІ "поставила на вид" усім винним у тяганині — запропонувала окрвійськкоматові скоріше розв'язати цю справу (протокол окрРСІ від 12 лютого 1927 p., № 6).
Пішов Черкасов по комісіях.
Був аж на трьох комісіях: на військовій, на двох експертних і на останній — у Полтаві. Визнано — друга група інвалідності. Надіслали справу до ВУЦВКу.
ВУЦВК розглянув і повідомив тов. Черкасова, що його справу для виконання надіслано до Кременчуцького окрсобезу.
Здається, все.
Не дуже все.
Кременчуцький окрсобез подивився і, маючи в себе всі документи і всі постанови всіх комісій, пише до Черкасова:
"Надішліть документи від лікаря, що ви таки інвалід, а від сільради про маєтковий стан…"
Весела пісенька:
Хвост поджала, побежала, Начинай сначала.
П. К. Черкасов думає собі:
"Коли я воювався проти контрреволюції, і зовнішньої і внутрішньої, так я знав, що в мене є руки, ноги, м'язи, груди… В мене є. "гвинт", є кулемет, є ентузіазм і бажання знищити своїх ворогів. Я йшов і нищив. Я знав свого ворога, який він на масть, я знав його звички, його прийоми… Аж коли проти мене виступила тяганина, так я не знаю, з чим проти неї воюватись. Так я кричу:
— Рятуйте!"
Страшні вороги бюрократизм і тяганина, коли перед ними герої Червоного Прапора пасують. Ой, страшні!
УНІВЕРСАЛ
До земляків своїх, на Україні й поза Україною сущих
Земляки! Всі земляки: вже перчені, перцьовані й ті, що ще мають перчитись.
Волею найкращих братів ваших настановлено мене, "Червоний перець", на сторожі життя радісного на землі українській радянській.
Десять літ уже минуло, відколи землею українською порядкують робітники й селяни.
І гадалося мені, "Перцеві червоному", що за десять цих років налагодиться життя наше так, що не треба буде нікого підперчувати…
Але не так склалося, як гадалося.
Хоч і маємо ми великі усіма сторонами досягнення, проте: Ще й досі ми сильно самогон п'ємо та в карти граємо; ще й досі ми не позбавились в апараті радянському бюрократизму та протекціонізму; ще й досі ми неписьменності не ліквідували; ще й досі ми газет, журналів та книжок не читаємо; ще й досі ми на трипіллі сидимо та над раціоналізацією в сільському господарстві чухаємось; ще й досі ми індустріалізуємось, як мокре горить… Ще й досі ми не всі кооперовані… А ті, що кооперовані, ще й досі не кредитовані; свині в нас не йоркширські; корови в нас не симентальські; коні в нас і не ардени, і не рисаки орловські; і спізнюються в нас ще й досі потяги; і не доходять учасно в нас листи; і запізнюються в нас телеграми; і не скрізь у нас є виробничі наради; і не Така, як слід, у нас продуктивність праці; і багато в нас бюлетенів до страхкас; і б'ються в нас сковорідками та макогонами по жилкоопах; і тягаємо ми ще своїх жінок за волосся; і не всі ми допомагаємо безпритульним; і не всі ми підписуємось на позику індустріалізації…