Загриміли гармати, та знову не вдіяли нічого. Тільки невеличкі осколки муру посипалися додолу.
— Я злажу в підкоп,— каже Покотило,— підготую вибух.
— Добре,— каже князь Богданко.
Покотило зліз у отвір, а князь Богданко ждав нагорі біля отвору.
За хвилину Покотило видістався назад із ями нагору:
— Вже заложив міну. Усе як слід,— каже,— тепер запалити. Князь Богданко подав побратимові губку й кресало. Покотило взявся кресати вогонь...
— А як ти там заложив стрічку? Довго треба буде ждати на вибух?
— Стрічка іде насамперед горою,— а потім заходить під порох. Це на те, щоб не відразу був вибух. На вибух треба буде чекати яких три отченаші.
Викресав Покотило вогонь і запалив стрічку. Вона зашипіла, засвітилася жаром. Жар пробіг здовж стрічки та скрився в підкопі. . Покотило нахилився над підкопом і каже:
— За кілька хвилин почуємо гук і матимемо отвір у мурі. Здобудемо город без гармат. В цій хвилині загуділо, загриміло,— пронісся страшний гук, ^аж земля затряслася. Кинуло вгору великими каменюками й дрібними камінцями, дим знявся хмарою. Що це?
Збіглося козацтво...
Мур вибитий так, що возом можна в'їхати в город, а біля отвору лежить, руки розхреставши, князь Богданко! Боже! Неживий, голова каменюкою розтрощена. Від побратима Покотила й сліду немає. Певно, й кісточка ціла не зостала.
Прибіг князь Михайло Ружинський із братом Кириком* прибіг і сотник Шах, і отаман Сокольський.
— Що це, що це?!"~
— Гетьман Богданко згинув,— кажуть козаки, додолу голови сумно схиливши.
У цій хвилині з-за мурів із міста вибігло п'ятеро людей, три жінки й двоє чоловіків у турецьких одягах. Козаки заступили їм дорогу:
— Пустіть нас, ми свої, ми втекли з гарему, з неволі,— каже одна з жінок, найкраще зодягнена, відслонюючи лице.
— Оленка! — скрикнув князь Михайло Ружинський.
— Княгиня! — скрикнув і собі Шах.
— Боже, що буде?!
І всі козаки, що були близько княгині Оленки, стояли безрадно, не знали, що діяти, як сказати їй про нещастя... Аж приступив отаман Сокольський і каже:
— Княгине, ходімо відсіля, бо тут небезпечно... Слова Сокольського опам'ятали всіх.
— Ходімо відсіля,— сказав князь Михайло й узяв братову попід руку та повів її в табір.
— Ходіть і ви всі з нами,— сказала княгиня до своїх товаришок і товаришів.
Коли княгиня Оленка відійшла, стали Шах і Сокольський думати, що далі діяти.
— Перше за все,— каже Сокольський,— треба перенести тіло гетьмана якось так, щоб козаки не бачили, в табір і зложити на його возі.
— Твоя правда, батьку-отамане,— каже Шах. І накрили дороге тіло киреєю.
Тоді Сокольський каже до всіх, що бачили все:
— Козаки-молодці! Прохаю вас усіх, що бачили, як тут склалося, щоб поки що мовчали. Так треба, а то безладдя настане. Перед турком треба вдавати, що ми далі готуємося до здобуття твердині, а там побачимо, що треба буде робити.
А тим часом княгиня Оленка зайшла в козацький табір, в гетьманський намет.
— Де мій Богданко? Ведіть мене до нього,— сказала. Тут князь Михайло взяв братову за руки й каже:
— Оленко, братова, багато ви витерпіли, багато перебули, багато перебув і він! Цей похід підготував головне тому, щоб вас визволити.
— Знаю це,— відповіла княгиня,— та чого ви глядите на мене, князю Михаиле, так якось дивно?
А князь Михайло:
— Оленко, братова! Багато ви витерпіли, та тепер треба вам іще більше сили. Божа воля в усьому...
— Що?! — скрикнула княгиня.— Що сталося?! Кажіть...
— Братова, приготуйся на найгірше... Богданко... не жиє..,— каже тремтячим голосом князь Михайло.
— Не жиє!! Це не може бути, його сьогодні бачила з горища... —~ Так, братова, не жиє! Підкладали вибухівку під мури, й він занадто наблизився. Вибухом й убило його.
— А-ах! — скрикнула княгиня.— Сон, мій сон! — і впала на руки князя Михайла. Оксана й Катря кинулися рятувати її, стали прискати на неї водою.
По хвилі прийшла до себе:
— Де він, де мій Богданко, де його тіло? Ведіть мене до нього.
— Добре,— каже князь Михайло,— підемо.
А козаки вже принесли тіло князя Богданка, зложили на возі та накрили киреєю.
Князь Михайло підійшов до воза й відкрив мерця: ,
— Ось тут він, пані братово!..
Княгиня видісталася на віз, обняла дороге тіло руками й закликала, заридала:
— Богдане, Богданочку мій, навіщо, навіщо покинув ти мене, чому не взяв мене зі собою? Краще було, Богданочку, щоб я каралася до смерті в неволі, в потурнака Пшерембського, ніж щоб ти мав гинути. Яке мені життя без тебе! Богданочку, Богданочку мій безталанний, візьми мене зі собою.
Усі стояли біля воза з опущеними головами й не знали, що ,а;і-яти...
— Треба подумати про похорони,— зронив князь Михайло. Княгиня Оленка, почувши ці слова, закликала:
— Про похорони?! Так, про похорони! Поховайте мене разом із ним, мені жити не треба...
— Княгине, заспокійтеся! У всьому Божа воля! Гріх так через край віддаватися розпачеві. Треба ж і вам подумати над тим, що діяти далі... Де та як поховати його?
Тут княгиня наче отямилася.
— Поховати? — сказала вже спокійніше.— Я повезу його в наші добра, поховаю в родинній гробниці.
— І я так думаю, що так треба,— сказав князь Михайло. Тут надійшли Сокольський і Шах...
— Ми прийшли, щоб спитати, як буде з похороном? Моя думка така, що князеві Богданкові належиться лицарський похорон і могила на Січі,— каже Сокольський. Тут втрутився Кирик і каже жорстоко:
— Ні, не на Січі йому місце. Він князь Ружинський і лежатиме в своїх добрах у гробниці родинній.
На те відповів Сокольський спокійно:
— Це тільки моя думка. Ви його ? родина і зробите, як ваша воля.
Тоді Шах:
— Це була воля й покійного князя. Він нераз говорив мені: "Якби я коли згинув, то прохаю тебе, щоб ти відвіз мене
в мої родинні добра й там поховав мене в гробниці біля батька та неньки".
' А як так,— каже Сокольський,— то не слід сперечатися. Воля покійного свята для родини й для запорожців.
— Ще одне бажання говорив мені князь Богданко: "Перший мій прихід на Січ відбув я в невеликій чайці через пороги Дніпрові, так бажав би я, щоб через ці пороги й по смерті перевезли мене дот дому",— додав Шах.
— Так бажав мій Богданко? Так і буде... Я сама повезу.
— Що ви, пані братова,— каже князь Кирик,— плисти через пороги небезпечно, та ще й ви хочете плисти з тілом,— ніколи на це не згоджуся.