— Пане Пшерембський, ти знаєш, чого мені треба. Викрав ти мені мою любу дружину, забрав її, як злодій, коли мене не було дома. Віддай, коли не хочеш, щоб я збурив город і вигубив його населення.
Пшерембський із злющою усмішкою на лиці відповідає:
— Я не забрав, не викрадав твоєї жінки, вона сама пішла зі мною. Покинула тебе, пішла за мною з любові до мене й стала мусульманкою. Я її не видам.— Князь Богданко скипів:
— Драбуго, лотре, зраднику, потурначе! Ти ще важишся зневажати її. Це брехня, брехня в живі очі.
Та по хвилі отямився й уже трохи спокійніше каже:
— Пане Пшерембський! Хоч ти рабівник чужої жінки, хоч ти потурнак, та чей ще не перестав бути лицарем. Я дам тобі нагоду чесно дістати руку Оленки. Викликаю тебе на двобій. Згинеш ти в лицарському двобою, Оленка моя, згину я, Оленка твоя.
Пшерембський засміявся дико:
— Ні, не дурний я ставати до двобою! Навіщо мені, коли Оленка в моїх руках, моя! А ти здобудь перше Аслан-Кермень, а тоді поборемося. Та кажу тобі} зуби поломиш, Аслан-Керменя не здобудеш!
— Підлий боягузе, злодюго, рабівнику чужих жінок! Здобуду твоє потурнацьке кишло! Здобуду, побачиш! Але тоді не буду боротися з тобою! До коня прив'яжу тебе й бити велю канчуками. І так поведу тебе на Україну на сміх та на сором,— кричав грімко князь Богданко.
А потім стягнув вудила коневі й завернув у табір, а за ним усе козацтво.
Пшерембський подався назад у город. Спершу хотів зайти до Оленки та потім закинув цю думку. Пішов знову на раду. Там каже:
— Підлий джавр жадає, щоб ми добровільно здалися.
— Цьому не бути, цьому не бути! — закричали всі старшини.
— Я так і відповів йому,— каже Пшерембський,— здобудь Аслан-Кермень, то буде твій! Але кажу тобі, зуби поломиш на кріпких мурах твердині!
— Так і буде,— сказали старшини,— козакам Аслан-Кермень не здобути.
Пшерембськйй, як вийшов із ради в свої кімнати, велів покликати до себе Алі.
— Алі,— сказав він,— ти знаєш, що я тобі вірю за всіх. Тепер хочу доручити тобі дуже важливу службу. Аслан-Кермень хочуть здобути й збурити ці джаври. Здобути оружжям вони його не здобудуть. Але можуть здобути при помочі зради. Ці.три невільниці теж християнки, як і козаки, вони можуть вказати таємний вхід до міста.
— Чи вони знають про нього? Навіть я не знаю, як вони можуть знати?
— Не знаю, чи знають. Але він є власне з гарему, то могла котрась відкрити, що це вихід до міста. Правда, ключі виходу в мене, й ніхто його досі не отворяв. Та чи ж не можна замків виламати. Тому я хочу доручити тобі, щоб ти стеріг ці три невільниці. Для допомоги вибери собі такого, що маєш до нього найбільше довір'я.
В Алі засвітилися очк Він удав, що хвилину надумується, а потім каже:
— Я прохатиму дати мені до помочі вартового Мустафу.
— Добре,— сказав Пшерембськйй і велів покликати вартового.
— Мустафо,— каже, як явився вартовий,— я доручив догляд над трьома невільницями-християнками євнухові Алі, ти будеш йому допомагати. Маєш його у всьому слухати.
— Добре, ласкавий башо! — каже вартовий, низенько кланяючись.
— Можете відійти обидва. За вірну службу щедро нагороджу. Обидва вийшли. І каже Алі до вартового:
— Знаєш, Мустафо, твоя Катерина знову веліла сказати тобі, що ти їй сподобався, а як перейдеш на її віру, то вона тебе й полюбить.
— Перейду, чого ж би ні!
— Але тоді мусив би втікати відсіля.
— Авжеж. Я втечу з нею на її Україну.
— Справді?
— Певно. Іншої ради, іншого виходу нема.
— Але вона каже, що ти мусиш допомогти втекти і цій пані, і цій другій невільниці.
— Як треба, то треба.
— Знаєш, я думаю, що це буде небезпечно.
— Чого, я знаю спосіб. Як козаки зачнуть наступ на місто, зробиться метушня, а ми тоді таємним виходом...
— Ти знаєш про якийсь таємний вихід?
— Авжеж, кожен вартовий знає. Я вже й ключа підробив.
— Гм, може, воно й справді буде добре. Але що зі мною буде, як ви втечете? Баша доручив мені наглядати за невільницями.
— Ха-ха-ха! Який же ти! Хробак заліз у хрін та світа за ним не бачить. Чи ти думаєш, що поза царством падишаха люди не живуть. Утікай із нами.
— Хіба.
— Іншого виходу для тебе немає,— запевняв його вартовий.
— А котрі це двері? — питав Алі, буцімто не знає.
— Навіщо тобі. Як утікатимемо, покажу.
— Добре.
А тим часом довкола города рух, метушня, крики. Козаки обступають город, щораз тіснішим перснем замикають його, гармати уставляють...
— Стріляй! —. дає наказ гетьман Богданко.
Із усіх пушок нараз гримнули козаки. Та шкоди в мурах не зробили ніякої. Кріпкі мури Аслан-Керменя. Замалі козацькі гармати, щоб розторощити їх могли. Тільки дрібні шматки каміння відскакують від мурів.
А з Аслан-Керменя теж озиваються грімко, аж мури трясуться від гуку. Падуть кулі, рвуть землю. На щастя, не досягають козацького табору. Та все ж таки з козаків, що наступали на город, упало кількох.
— Не здобудемо так города,— журиться князь Богданко,— треба іншого способу. Лихо, що в нас немає тяжчих гармат.
На це Покотило:
— Богданку, "зілля" в нас доволі! Зробимо підкоп під мури, підсиплемо там кілька бочок "зілля", підпалимо, визубимо ці горді стіни. А тоді щілиною ввалимо всередину города, й Аслан наш.
— Знаєш, добра твоя рада! Іншого виходу нема. Та тільки, мабуть, і немає в нас людей, щоб уміли це як слід зробити.
—Я сам це зроблю. Ти тільки кажи підкоп зробити. Роби підкоп із цього боку, де гарем. Скоріш дістанемося до Оленки.
— Добра рада! — похвалив князь Богданко.— Підкоп буде готовий, і "зілля" буде, а ти приготуйся.
І зараз ізвечора велів кільком козакам забратися до роботи, щоб до ранку був підкоп готовий.
Всю ніч не міг князь Богданко ока зажмурити. Аж над ранком заснув...
Сниться йому ненечка його. Входить, бере його за руку, як малу дитину:. "Сину мій, ти вже біля мети"! Тут почув над собою голос:
— Вставай, Богданку! Підкоп готовий. Я йду закладати порох. Може, хочеш бути при^ цьому.
-Князь Богданко зірвався на рівні ноги, став протирати рчі.
— А, це ти, побратиме! Добре, піду з тобою. Пішли. Станули біля отвору підкопу.
— Стріляти з усіх гармат,— дав наказ князь Богданко й пояснив Покотилові: — Це на те, щоб відвернути увагу бусурман від нашої роботи.