— Ти кидався в Ольшину шишками?
■— Ага, шишками кидався.
— Навіщо?
— Бо в мене було багато шишок і я не знав, що з ними робити.
— А чому ти не кинув їх на землю?
— Мені шкода було.
Серед публіки сміх.
— Ти певен, що серед шишок не було каміння?
— Не знаю.
Суд, беручи до уваги юний вік Фішбіна, присудив йому десять хвилин "карцеру".
Іноді до суду звертаються обидві сторони, як це видно з такої справи.
Чвара виникла під час ранкового прибирання.
— Це було так: я стелив постіль, а він мене штовхнув. Тоді і я його штовхнув, а він кинув на підлогу мою подушку. Я підняв свою подушку, а він мене вдарив.
— Ах ти брехун!
— Це ти брехун!
— На суді сваритись не можна. Ти кинув на підлогу його подушку?
— Бо він перший...
— Прошу відповісти: так чи ні?
— Так, але він перший!
— Свідки є?
— Усі бачили!
— Всі бачити не могли.
Суд просить назвати двох свідків.
— Хто стояв близько і бачив?
— Не знаю.
— Ти його штовхнув?
— Коли я стояв і стелив постіль...
— Знаємо. Прошу відповісти коротко: так чи ні?
— Ні.
— Ах ти брехун!
— Прошу тихіше! В суді сваритись не можна.
Ліжка сперечальників стоять поряд. Хто кого перший штовхнув, навмисно це чи ненавмисно, з огляду на відсутність свідків встановити неможливо. Тому чи не краще помиритися, ніж чекати вироку. Адже осудять, очевидно, дві сторони, коли обидві сторони зізнаються, що бились.
Ну звичайно, за таких обставин краще помиритися.
А от справа з кровопролиттям? Тут про полюбовну угоду, звісно, не може бути й мови.
Висновок лікаря гласить:
"У звинуваченого Фляшенберга розпухла права щока, на обличчі сім подряпин: одна біля носа, одна біля вуха, три на щоці і дві на підборідді. Крім того, дві подряпини на лівій руці.
У звинуваченого Заксенберга синець на лобі завбільшки з монету в чотири гроші, подряпано носа і на лівій щоці подряпина в два сантиметри".
Початку бою ніхто не бачив, але хід його відомий зі слів численних свідків.
Обидві сторони хочуть помиритись, та, оскільки збереглися криваві сліди бійки, воякам доведеться відсидіти но п'ятнадцять хвилин під арештом.
З деяких питань із звинуваченням виступає сам прокурор — вихователь.
На лаві підсудних Пливак і Шидловський.
Пливак і Шидловський пішли в поле, далеко за межі колонії, не чули дзвінка й запізнилися на сніданок.
Хіба вони не знали, що йти далі гаю заборонено? Адже вони могли заблудитися, потонути в річці, їх могли взяти на роги корови, покусати собаки! Хіба вони не знали, що на сніданок не можна запізнюватися, тому що після сніданку ми йдемо купатись? І чого вони так далеко пішли, коли й тут досить місця для гри?
Пливак і Шидловський пішли в поле по квіти.
— Панове судді! Обвинувачувані,' безсумнівно, провинилися. На сніданок, обід, підвечірок, вечерю не можна запізнюватись, бо ж не повинні сто дітей чекати одного чи двох. Не можемо ми кожного шукати й тягти до столу. На те е дзвінок, і до дзвінка треба прислухатись. Отже, слід їх покарати, але... Пливак і Шидловський пішли в поле по квіти. У місті не дозволяється рвати квіти, а тут можна. Вони так зраділи, що забули про їжу. Пливак у колонії вперше. Шидловський був у Цехоцинці, але там мало квітів. То, може, на перший раз пробачимо?
І судді після короткої наради виносять виправдувальний вирок.
* * *
Найприємніше галасувати увечері, коли лежиш у постелі.
Можливо, це навіть не так уже й приємно, бо хочеться спати й очі самі злипаються, але чому не спробувати, коли
не можна?
"Якщо я голосно свисну, крикну, занявчу або прокукурікаю, вихователь розсердиться і всім стане смішно. Спальня велика, у спальні темно, ліжок тридцять вісім — вихователь не взнає, хто свиснув. А я завтра буду хвалитись — он який я хоробрий і хитрий! Галасував найбільше, а він мене не спіймав!"
Так думають діти доти, доки самі не пересвідчаться, що вихователь ніколи не сердиться і зовсім не хоче вистежувати тих, хто галасував, а бешкетувати вечорами забороняє тільки тому, шо діти мають спати дев'ять годин і вставати о шостій ранку веселими й бадьорими.
Учора ввечері у спальні був шум. Сьогодні кожен постав перед судом, щоб відповісти на запитання, чи не кричав він, чи не нявчав, чи не плескав у долоні.
Усі кажуть "ні", усі заперечують. Лише двох вихователь учора спіймав на гарячому, і ці двоє, Вайц і Прагер, потрапили на лаву підсудних.
— Як їх покарати, панове судді? Покарання має бути суворим. Вони не тільки самі не сплять, а й іншим спати заважають. Провина їхня велика. Як же ми їх покараємо, панове судді? Та, перш ніж відповісти на це запитання, ми повинні спитати про іншу, ще важливішу річ: хіба вчора ввечері у спальні галасували тільки ці двоє, Вайц і Прагер? Ні, їх було набагато більше.
Прокурор розклав на столі план спальні й повільно заговорив:
— Галасували біля вікна, де стоять ліжка Каплана, Бєди, Плоцького і Шидловського. Галасували в середньому ряду, де сплять Вайнраух, Грозовський, Стрик, Фром і За-возник. Галасували біля другого вікна в першому ряду, де, як це видно з плану, сплять Фляшенберг, Фішбін, Роткель і Пливак. Сміялися й плескали у долоні там, де стоять ліжка Альтмана, Лева, Вольберга і Адамовського, і, нарешті, хтось свистів у тому кутку, де сплять Найманстер, Заксенберг і Пресман. Ми запитували всіх, але ніхто не зізнався.
Прокурор замовк.
Багато хто з присутніх опустив очі.
Почервонів навіть один із суддів, коли почув своє ім'я.
— Чому вчора вдалося помітити лише Вайца і Прагера? Тому що вони не зуміли сховатися. Чому тільки вони двоє не зуміли сховатися, коли решта зуміла? Тому що вони не бешкетники, а може, вони просто не знали, що галасувати в спальні вечорами суворо заборонено. Хіба ми маємо право карати цих хлопців, коли інші, більш винні,— тому що вони виявилися хитріші и збрехали перед судом,— лишаться без покарання? Винні всі, вся спальня, всі тридцять вісім чоловік, бо винні й ті, хто чув, що сусід галасує, а не зупинив його. Тому я пропоную, панове судді, Вайца і Прагера виправдати й покарати всю групу: Грозовський не буде вам сьогодні ввечері грати на скрипці.
Довго суд радився, і вирок був такий:
"Вайцера і Прагера виправдати. Грозовський нехай грає, тому що шум у спальні більше не повториться".