Літературно-мистецькі усмішки (збірка)

Сторінка 6 з 21

Вишня Остап

І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на колгоспних наших селах.

І не тільки в роботі, не тільки в агрокультурі, в обробітку землі, а як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з'явилися в їхніх характерах, у ставленні одного до одного…

Поняття обов'язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного — як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими, благородними.

Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і картину…

І робота, і культура, і почуття — все:

— Уперьод! Только уперьоді

ІІІ

О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому сподобалось.

— Як зветься село? — запитав Олександр Євдокимович.

— Калиновий Гай!

— Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко!

— Куди? — перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу.

— У комедію! Театри чекають!

— Я так і знав! Рррят!.. — крикнув І. П. Романюк. — Я ж двадцять літ чесно… і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти!

— Та ви не бійтесь! Я похорошому! Беріть пираминдон, беріть глечик з квасом, усе беріть!

— А голову сільради, Наталку Микитівну, брати?

— Яз радістю й сама поїду! — підбігла Н. М. Ковшик.

— Та до нас і гості якраз приїхали: письменник Батура, художник Верба! Як же нам бути?

— А люди підходящі?

— Хороші людиі Лауріяти!

— Беріть і їх! Все забирайте, і їдьмо…

— А рибалок, а бригадира Вітрового?

— Я ж кажу — всіх! До цурки!

— Та вони ж без річки, без куреня, без човнів не можуть!

— За вашими хатами, за річкою, за садками, за всією вашою красою природною талановитий народний художник А. Г. Петрицький уже поїхав! Усе забере! Та ще й підкрасить, — ще кращі будуть!

Тонкий і спостережливий художник О. Є. Корнійчук приніс до театру цілі брили нашого прекрасного колгоспного життя та каже:

— Ось воно яке! Розташовуйте його по мізансценах та показуйте!

Сидиш у театрі і п'єш, буквально упиваєшся всім тим, що бачиш, що чуєш, що переживаєш разом із героями "Калинового Гаю".

Простими, запашними словами про складні й серйозні речі говорить автор, а тому, що просто, полюдському сказано, тому воно таке глибоке й переконливе.

А як оригінально, просто й мудро показано й розв'язано почуття дружби між матросом Вітровим і письменником Батурою в дуже складній ситуації кохання до дівчини…

А ставлення матері, Н. М. Ковшик, до кохання доньки Василини з художником Вербою?1

Все це нове, свіже, правдиве.

Одне слово:

— Отак би й мені хотілося! А як…

Та що — я вам найнявся про "Калиновий Гай" розказувати?!

Підіть самі та й подивіться!

IV

Акторська гра? Правильна гра! Та й уже!

Оцінка глядачів така (я, пробачте, підслухував):

— Ю. В. Шумський? Орелартист!

— Орел, кажеш? Не орел, а звірартист! Ти подивись, як Ю. В. Шумський своїм Романюком Кіндрата Галушку з'їв!

Я сам собі й подумав: "Велика була небезпека в Ю. В. Шумського із Романюка Галушку зробити! Блискуче вийшов переможцем! Дав Романюка вірно, кріпко, правдиво, з тонкими штрихами й нюансами".

Н. М. Ужвій?

Один глядач каже другому:

— От урізала Наталія Михайлівна, спасибі їй!

Я не знаю з теорії сценічного мистецтва, що значить термін "урізала", але, судячи з виразу облич у розмовців, з блиску їхніх очей, з усього їхнього захоплення, гадаю, що термін "урізала" — позитивний.

А П. М. Нятко?! Це ж треба "зобразить" таку Агу, що вже її трудно переагакнути!

А В. Добровольський? А Є. Пономаренко? А Яковченко? А Кусенко? А Братерський?! А… А… А…

Я тут залишу місце, а ви вже всіх акторів (за абеткою) пропишіть самі.

Талановита робота Гната Петровича Юри єсть великим кроком уперед театру імені І. Франка.

Оформлення? Дивився б отак, та й дивився на А. Г. Петрицького, та й дивився! Чудодій! Хоч би хоч раз Петрицький щось погано оформив. Для штуки! Не вміє!

Для глядачів "Калиновий Гай" — велика радість.

Єдина в п'єсі небезпека: дехто, як його посилатимуть на село, може замість села піти на "Калиновий Гай", а потім доклад напише. І всі повірять, що він на селі був, ще й командировочні дадуть.

Чого від п'єси хочеться?

Хочеться, щоб таких п'єс було багато!

Чого в п'єсі нема?

Того, чого їй і не потрібно!

Спасибі авторові і театрові за хвилини справжньої насолоди.

МНОГАЯ ЛІТА ПОЕТОВІ!

І

Шістдесят літ Павлові Григоровичу Тичині. І зразу всі:

— Кому?! Павлові Григоровичу?! Тичині?! Не може бути!

— Метрика!

— А, що ви там про метрику?! Яка може бути метрика для "молодого, молодого, молодистого"?!

Велика й славна путь поетова.

Багато часу минуло відтоді, "як упав же він з коня" "на майдані коло церкви", та й досі співає поет на радість нашу повним голосом.

Арфами, арфами — золотими, голосними — обзиваються поетові гаї, самодзвонними, і весна йому була й єсть запашна, квітамиперлами закосичена, і був бій вогневий, і як твердо стояв, мов криця, в тому бою вогневому поет, от через що і ровесники, і молоде покоління, віншуючи юне його шістдесятиліття, многоголосим хором, як один, щасливо проказують:

Славим день, Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм День! День.

Славим день шістдесятиріччя нашого поета. Приходять поетові друзі, приходить народ, а найрадісніше, що

Ідуть, ідуть робітники веселою ходою…

Ідуть, щоб привітати поета.

2

На світанку життя свого поетичного запитував поет:

Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани?

Поет хотів знати про все: і про що гомонить струмочок, і про що шепоче листячко, про що очерет дзвонить сумну пісню…

Ой, як багато хотів поет знати…

Про що реве вітер, ридають дерева, плаче травиця, і чиї сльозироси?..

І все пізнав поет…

А яку ж велику, яку довгу й славну путь пройшов поет, щоб на весь зріст стати, щоб отако розплющеними гостро ніжними очима глянути довкола й сказати:

Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм…

Бо нас партія веде, і ми сміливо, упевнено, непохитно

Оживляєм гори, води, відбудовуєм заводи, ростемо ж ми, гей!

Ростемо…

В тімто й сила поетова, в тімто й слава поетова, що, збагнувши, чого скриплять і ридають дерева під вітром, кому усміхаються рожі червоні, та не тільки сам збагнувши, а й читачам про все це пісенним словом розповівши, він, поет, пішов далі, далі, далі — у громадську путь, у буряну путь, — щоб грізно, громово сказати: