І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на колгоспних наших селах.
І не тільки в роботі, не тільки в агрокультурі, в обробітку землі, а як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з'явилися в їхніх характерах, у ставленні одного до одного…
Поняття обов'язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного — як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими, благородними.
Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і картину…
І робота, і культура, і почуття — все:
— Уперьод! Только уперьоді
ІІІ
О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому сподобалось.
— Як зветься село? — запитав Олександр Євдокимович.
— Калиновий Гай!
— Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко!
— Куди? — перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу.
— У комедію! Театри чекають!
— Я так і знав! Рррят!.. — крикнув І. П. Романюк. — Я ж двадцять літ чесно… і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти!
— Та ви не бійтесь! Я похорошому! Беріть пираминдон, беріть глечик з квасом, усе беріть!
— А голову сільради, Наталку Микитівну, брати?
— Яз радістю й сама поїду! — підбігла Н. М. Ковшик.
— Та до нас і гості якраз приїхали: письменник Батура, художник Верба! Як же нам бути?
— А люди підходящі?
— Хороші людиі Лауріяти!
— Беріть і їх! Все забирайте, і їдьмо…
— А рибалок, а бригадира Вітрового?
— Я ж кажу — всіх! До цурки!
— Та вони ж без річки, без куреня, без човнів не можуть!
— За вашими хатами, за річкою, за садками, за всією вашою красою природною талановитий народний художник А. Г. Петрицький уже поїхав! Усе забере! Та ще й підкрасить, — ще кращі будуть!
Тонкий і спостережливий художник О. Є. Корнійчук приніс до театру цілі брили нашого прекрасного колгоспного життя та каже:
— Ось воно яке! Розташовуйте його по мізансценах та показуйте!
Сидиш у театрі і п'єш, буквально упиваєшся всім тим, що бачиш, що чуєш, що переживаєш разом із героями "Калинового Гаю".
Простими, запашними словами про складні й серйозні речі говорить автор, а тому, що просто, полюдському сказано, тому воно таке глибоке й переконливе.
А як оригінально, просто й мудро показано й розв'язано почуття дружби між матросом Вітровим і письменником Батурою в дуже складній ситуації кохання до дівчини…
А ставлення матері, Н. М. Ковшик, до кохання доньки Василини з художником Вербою?1
Все це нове, свіже, правдиве.
Одне слово:
— Отак би й мені хотілося! А як…
Та що — я вам найнявся про "Калиновий Гай" розказувати?!
Підіть самі та й подивіться!
IV
Акторська гра? Правильна гра! Та й уже!
Оцінка глядачів така (я, пробачте, підслухував):
— Ю. В. Шумський? Орелартист!
— Орел, кажеш? Не орел, а звірартист! Ти подивись, як Ю. В. Шумський своїм Романюком Кіндрата Галушку з'їв!
Я сам собі й подумав: "Велика була небезпека в Ю. В. Шумського із Романюка Галушку зробити! Блискуче вийшов переможцем! Дав Романюка вірно, кріпко, правдиво, з тонкими штрихами й нюансами".
Н. М. Ужвій?
Один глядач каже другому:
— От урізала Наталія Михайлівна, спасибі їй!
Я не знаю з теорії сценічного мистецтва, що значить термін "урізала", але, судячи з виразу облич у розмовців, з блиску їхніх очей, з усього їхнього захоплення, гадаю, що термін "урізала" — позитивний.
А П. М. Нятко?! Це ж треба "зобразить" таку Агу, що вже її трудно переагакнути!
А В. Добровольський? А Є. Пономаренко? А Яковченко? А Кусенко? А Братерський?! А… А… А…
Я тут залишу місце, а ви вже всіх акторів (за абеткою) пропишіть самі.
Талановита робота Гната Петровича Юри єсть великим кроком уперед театру імені І. Франка.
Оформлення? Дивився б отак, та й дивився на А. Г. Петрицького, та й дивився! Чудодій! Хоч би хоч раз Петрицький щось погано оформив. Для штуки! Не вміє!
Для глядачів "Калиновий Гай" — велика радість.
Єдина в п'єсі небезпека: дехто, як його посилатимуть на село, може замість села піти на "Калиновий Гай", а потім доклад напише. І всі повірять, що він на селі був, ще й командировочні дадуть.
Чого від п'єси хочеться?
Хочеться, щоб таких п'єс було багато!
Чого в п'єсі нема?
Того, чого їй і не потрібно!
Спасибі авторові і театрові за хвилини справжньої насолоди.
МНОГАЯ ЛІТА ПОЕТОВІ!
І
Шістдесят літ Павлові Григоровичу Тичині. І зразу всі:
— Кому?! Павлові Григоровичу?! Тичині?! Не може бути!
— Метрика!
— А, що ви там про метрику?! Яка може бути метрика для "молодого, молодого, молодистого"?!
Велика й славна путь поетова.
Багато часу минуло відтоді, "як упав же він з коня" "на майдані коло церкви", та й досі співає поет на радість нашу повним голосом.
Арфами, арфами — золотими, голосними — обзиваються поетові гаї, самодзвонними, і весна йому була й єсть запашна, квітамиперлами закосичена, і був бій вогневий, і як твердо стояв, мов криця, в тому бою вогневому поет, от через що і ровесники, і молоде покоління, віншуючи юне його шістдесятиліття, многоголосим хором, як один, щасливо проказують:
Славим день, Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм День! День.
Славим день шістдесятиріччя нашого поета. Приходять поетові друзі, приходить народ, а найрадісніше, що
Ідуть, ідуть робітники веселою ходою…
Ідуть, щоб привітати поета.
2
На світанку життя свого поетичного запитував поет:
Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани?
Поет хотів знати про все: і про що гомонить струмочок, і про що шепоче листячко, про що очерет дзвонить сумну пісню…
Ой, як багато хотів поет знати…
Про що реве вітер, ридають дерева, плаче травиця, і чиї сльозироси?..
І все пізнав поет…
А яку ж велику, яку довгу й славну путь пройшов поет, щоб на весь зріст стати, щоб отако розплющеними гостро ніжними очима глянути довкола й сказати:
Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм…
Бо нас партія веде, і ми сміливо, упевнено, непохитно
Оживляєм гори, води, відбудовуєм заводи, ростемо ж ми, гей!
Ростемо…
В тімто й сила поетова, в тімто й слава поетова, що, збагнувши, чого скриплять і ридають дерева під вітром, кому усміхаються рожі червоні, та не тільки сам збагнувши, а й читачам про все це пісенним словом розповівши, він, поет, пішов далі, далі, далі — у громадську путь, у буряну путь, — щоб грізно, громово сказати: