П'єса без зупинки йшла повним ходом вперед, все добре вдавалось. Публіка виявляла своє задоволення. Артисти раділи, їх бадьорість зростала з кожною сценою.
Розділ дванадцятий
Завіса впала, і голосні оплески залунали з усіх кінців зали. Чотири високородних трупи спритно схопилися з землі і радісно обнялися. Полоній і Офелія також встали з могил і з великим задоволенням слухали бурхливі оплески, якими публіка зустріла Гораціо, що вийшов оголосити наступну виставу. Йому не давали й слова сказати про іншу виставу, лише голосно вимагали повторити сьогоднішню.
— Ми перемогли! — скрикнув Зерло.— І сьогодні ввечері — геть розумні речі! Все залежить від першого враження. Жодному артистові не можна поставити за зле, коли він на своєму дебюті буде обережний та примхливий.
Прийшов скарбник і передав йому важкеньку касу.
— Ми добре дебютували,— вигукнув він,— і забобон піде нам на пожиток. А де ж обіцяна вечеря? Нам не гріх сьогодні й побенкетувати.
Вони домовились не розходитись і, не здіймаючи театральних костюмів, добре гульнути. Вільгельм узявся знайти помешкання, а мадам Меліна подбати про вечерю.
Кімната, де колись малювали декорації, була гарненько прибрана, обставлена різними невеликими декораціями і так прикрашена, що скидалася на якийсь сад чи колонаду. Артистам аж очі засліпило сяйво безлічі свічок, що крізь дим запахущих курінь, яких сьогодні не пожалкували, по-святковому лилося на гарно оздоблений і заставлений наїдками стіл. Гості голосно хвалили порядок і стали поважно сідати за стіл; здавалось, наче тут у царстві духів зібралась королівська родина. Вільгельм сидів між Аврелією і мадам Меліною. Зерло — між Філіною і Ельмірою. Всі були задоволені і своїм місцем, і собою.
Були тут і обидва аматори театру, від чого в товаристві стало ще веселіше. Вони кілька разів під час вистави приходили на сцену і не могли наговоритися і про задоволення публіки, і про своє власне, а тепер перейшли до кожпого зокрема, і кожний отримав свою частку похвали.
З неймовірною палкістю почали вони вихваляти достоїнства гри в цілому і виконання окремих сцен. Суфлер, що скромно сидів кінець столу, заробив великої хвали за свого суворого Пірра; шермицерію між Гамлетом і Лаертом хвалили не знати й як, смуток Офеліїн був невимовно прекрасний і благородний. Про гру Полонія й говорити годі. Кожний з присутніх слухав похвалу від сусіда і хвалив сусіда в свою чергу.
Але й неприсутній дух отримав свою частку похвали й захоплення. Він проказав свою роль вельми вдалим голосом і з великим почуттям, а найдивніше те, що добре знав, що робиться в театрі. Він до цяти був схожий на свій портрет, немовби маляр з нього малював. Обидва театрали не могли надивуватись, який моторошний вигляд був у нього, коли він з'явився недалеко від портрета і пройшов повз нього. Правдивість і хибність при цьому так дивно перемішались, що можна було справді подумати, ніби королева не бачить одної з постатей. З цього приводу вельми хвалили мадам Меліну, що в цьому місці втупилась очима вгору, тоді як Гамлет показував донизу, на привида.
Стали допитуватись, як привид міг дістатися в театр, і дізналися від театрального майстра, що затильні двері, завжди захаращені декораціями, цього вечора були звільнені, бо потрібен був готичний зал, і крізь них увійшли дві великі постаті в білих плащах з каптурами, вельми схожі одна на одну, і по закінченні третього акту вони, мабуть, тудою й вийшли назад.
Зерло особливо хвалив привида за те, що він не скиглив, як боягуз, а вкінці додав навіть від себе фразу, що дуже личила цьому великому героєві і мусила ще більше запалити його сина. Вільгельм запам'ятав її і обіцяв записати в свій записник.
Всі весело бенкетували, і ніхто не помітив, що нема дітей та арфіста. Але незабаром і вони з'явилися в найприємнішому вигляді. Увійшли вони всі разом у мальовничому вбранні. Фелікс видзвонював у трикутник, Мінь-йона била в тамбурин, а старий, повісивши важку арфу на плече, ніс її перед собою і грав. Вони обійшли кругом столу, співаючи різних пісень. їм дали їсти і досхочу напоїли солодким вином, бо гадали, що тим зроблять для них найбільшу приємність. Та й усі нині не шкодували коштовних трунків, бо їм цього вечора аматори прислали в подарунок аж кілька кошиків вина. Діти співали, стрибали, а особливо Міньйона розійшлася, як ніколи, її ще такою й не бачили. Вона била в тамбурин з надзвичайною граціозністю і жвавістю, то деренчала, натиснувши пальцем на шкіру і провівши ним туди й сюди, то стукала тильною стороною руки, то бряжчала кісточками, то змінним ритмом била об коліно, то об голову, або, струснувши, заставляла брязкотіти самі бубонці, в такий ось спосіб з найпростішого інструмента добуваючи розмаїті звуки. Нашумівши доволі, вони вмостились у кріслі, що стояло порожнє біля столу якраз насупроти Вільгельма.
— Ану геть з крісла,— гукнув Зерло,— воно, мабуть, стоїть для привида; як він прийде, то лихо вам буде!
— Я його не боюся,— скрикнула Міньйона,— як він прийде, то ми встанемо. Це мій дядько і не зробить мені лиха.
Цих слів не зрозумів ніхто, крім тих, хто знав, що вона звала свого вигаданого батька Великий Диявол.
Артисти ззирнулися і ще більше впевнилися в підозрі, що Зерло знає про появу привида. Всі їли, гомоніли, а дівчата час від часу боязко позирали на двері.
Діти сиділи в кріслі, наче ляльки в ящикові, і, виглядаючи поверх столу, почали грати й відповідну сценку. Міньйона вельми вдало заговорила мимравим голосом, а потім вони так сильно буцнулись лобами і стукнулись об край столу, як можуть стукнутись лише дерев'яні ляльки. Міньйона розвеселилась до нестями, і дорослі, які спочатку тішилися з її жартів, мусили тепер її спиняти. Але вмовляння мало допомагали, бо вона раптом схопилася і з тамбурином у руках помчала кругом столу. її волосся розпустилось, вона ніби летіла в повітрі, схожа до менад, які на старовинних монументах дивують нас своїми дикими несамовитими позами.
Зворушені талантами дітей та їхнім гармидером, всі тепер намагалися що-небудь і від себе додати на розвагу товариства. Жінки заспівали кілька канонів, Лаерт защебетав соловейком, а педант виконав концерт піаніссімо на дримбі. Тим часом сусіди і сусідки завели різні ігри, де руки зустрічаються з руками; не бракувало й таких парочок, що тиснули одне одному руки з багатозначною ніжністю. Мадам Меліна вочевидь не могла приховати своєї прихильності до Вільгельма. Була вже пізня ніч, коли Аврелія, яка, здається, лише одна ще володіла собою, встала і нагадала всім іншим, що пора вже розходитись.