Так, наприклад, не були ще готові портрети обох королів, а сцена між Гамлетом і матір'ю, від якої сподівалися великого ефекту, виглядала вельми жалюгідно, бо ні привида, ні його портрета ще не було. Зерло, жартуючи з цього приводу, сказав:
— Будуть нам непереливки, якщо привид не з'явиться і вартовим доведеться махати мечами в повітрі, а нашому суфлерові замість привида декламувати промову з-за лаштунків.
— Не будемо ображати дивного друга нашим недовір'ям,— сказав Вільгельм,— він, напевне, з'явиться потрібної хвилини і здивує і нас, і публіку.
— Авжеж,— покликнув Зерло,— я буду вельми радий, коли завтра відбудемо виставу, вона завдала нам більше мороки, ніж я сподівався.
— Але ніхто в світі не радітиме більше, ніж я, коли п'єса буде поставлена,— зауважила Філіна,— хоч роль моя і зовсім не важка. Бо завжди і всюди слухати мову про одну і ту саму річ, з якої нічого більше й не вийде, як одна вистава, котра скоро піде в непам'ять, як і сотні інших,— на це в мене терпець увірветься. Ради бога, не робіть собі з цього стільки клопоту! Гості, встаючи з-за столу, завжди можуть огудити кожну страву і, слухаючи їхні розмови дома, важко й збагнути, як вони могли витримати таку гостину.
— Дозвольте мені, люба голубко, вжити ваше порівняння на свою користь,— промовив Вільгельм.— Подумайте лишень, що мусить створити вкупі природа і мистецтво, торгівля, і ремесла, і промисловість, щоб можна було влаштувати бенкет. Скільки років мусить пробути в лісі олень, риба в річці або в морі, щоб заслужити шани потрапити на ваш стіл, а скільки ще має роботи господиня або куховарка на кухні, поки все зготує? З яким недбальством поглинають гості за десертом працю далекого виноградаря, корабельника, господаря винарні, наче так воно й повинно бути! І невже всі ці люди не повинні працювати, не повинні творити, заготовляти, а господар не повинен усе те старанно зібрати і зберігати лише тому, що, зрештою, кожна насолода скороминуща? Але нема скороминущих насолод, бо враження, яке вони справляють, залишається в нас, і те, що робиться пильно і напружено, надає навіть глядачеві певної прихованої сили, впливу якої ми не можемо й збагнути.
— Мені байдуже,— сказала на те Філіна,— але я мушу й цього разу визнати, що чоловіки завжди самі собі суперечать. Хоч ви й як сумлінно намагаєтесь не спотворити великого автора, одначе пропустили найпрекрасні-шу думку в п'єсі.
— Найпрекраснішу? — скрикнув Вільгельм.
— Авжеж, найпрекраснішу, якою і сам Гамлет пишається.
— А саме? — скрикнув Зерло.
— Якби ви носили перуку,— мовила Філіна,— то я б її гарненько здерла, бо, здається мені, вам не завадило б просвіжити мозок.
Розмова на цьому обірвалась. Усі замислено встали і хотіли розійтись, бо було вже пізно. Покіль вони стояли у ваганні, Філіна заспівала пісеньку на чудесний, приємний мотив:
Не співайте сумовито Опівнічну самоту, Любі, пітьмою повито Мить єднання золоту,
Жінка — краща половина Чоловіча. Так і ніч — Половина віку плинна І найкраща, певна річ.
Насолодам на заваді Осоружний день стає, Хоч і в ньому є відрада: День спочинути дає.
Та коли при сяйві свічки Темінь цідиться густа, Личко горнеться до личка І бажають уст уста.
І коли пустун крилатий, Купідон о тій порі 'Замість пристрастю налляти Віддається мирній грі,
Коли з співом солов'їним Мить кохання настає, Що самотнім і провинним Тільки жалю завдає,
Хто б, довірившись дзиґарям, Опівнічний слухав бій, Що дванадцятим ударом Сповіщають супокій!
Хай минає дня докука, Знай же, серденя моє, В кожнім дні своя є мука, В кожній ночі радість є.
Пісенька скінчилась, і Зерло голосно крикнув їй: "Браво",— а вона, легенько вклонившись, скочила до дверей і, сміючись, швидко вибігла. Тільки чутно було на сходах її спів та цокотіння каблучків.
Зерло пішов у прилеглу кімнату, а Аврелія, залишившись із Вільгельмом, який уже сказав був їй на добраніч, промовила до нього:
— Терпіти її не можу! Мене аж верне від неї! Вона гидка мені до найменших дрібниць. її прямі, темні вії і біляве волосся брат мій вважає за чарівні, а мені глянути гидко. Ще й до того шрам на лобі — це щось таке огидне, таке нице, що аж хочеться на десять кроків сахнутися від неї. Недавно вона жартома оповідала, що в дитинстві батько жбурнув їй тарілкою в голову, і цей знак є в неї й досі на лобі коло ока. Мабуть, не дурно вона й позначена, щоб її береглися!
Вільгельм не відповів нічого, а Аврелія вела далі, сильно сприкрена:
— Я так її ненавиджу, що не можу промовити до неї й слова ласкавого, привітного, а проте вона така підлесна. Я так би хотіла, щоб її здихатись. І ви, мій друже, прихильні до цього створіння. Ваші стосунки з нею, що мені аж серце ятрять, ваша уважність, що мало не з пошаною межує,— далебі, вона цього не заслуговує.
— Хоч яка вона є, а я їй вдячний,— мовив на те Вільгельм,— її поведінку можна зганити, але її характерові треба признати справедливість.
— Характерові? — спокликнула Аврелія. — То ви думаєте, що в тієї негідниці є якийсь характер? О ви, чоловіки, пізнаю я вас у цьому! Таких жінок ви й варті!
— То ви на мене маєте підозру, мій друже? — стенув-ся Вільгельм.— Я можу вам дати звіт за кожну хвилину, яку я з нею пробавив.
— Ну, ну, гаразд,— сказала Аврелія,— вже пізно, не будемо сперечатися. Всі, як один, один, як усі! На добраніч, мій друже! На добраніч, моя файна райська пташко!
Вільгельм запитав, чим він заслужив на такий титул.
— Іншим разом,— відповіла вона,— іншим разом! Кажуть, вони не мають ніг і безнастанно ширяють у повітрі, а споживають лише ефір. Та це лише казка,— вела вона далі,— поетична вигадка. На добраніч, хай вам присниться щось прекрасне, коли вам щастить!
Вона пішла до своєї кімнати, а Вільгельм, залишившись сам, пішов також до себе.
Незадоволено походжав він по своїй кімнаті. Жартівливий, але рішучий тон Аврелії образив його: він глибоко відчував, яку вона прикрість йому вчинила. До Філіни він не міг ставитись вороже, непривітно. Вона перед ним ні в чому не завинила, крім того, він був такий далекий від усякої прихильності до неї, що міг цілком гордо й сміливо на цьому стояти.
Він уже хотів був роздягнутися, розсунути ліжкову запону і лягати спати, коли раптом на величезне своє здивовання зуздрів коло ліжка пару жіночих черевиків — один стояв, другий лежав. Це були Філінині черевички, він їх добре знав. Йому видалось, що й запона не в порядку, ба навіть що вона ніби й ворушиться. Він стояв, не зводячи з неї очей.