В місті він знався з небагатьма, здебільшого їздив верхи, відвідував численних знайомих в околиці і порався коло своїх справ. А вертаючись, заїжджав до нас, виявляв теплу турботу про мого чоловіка, через одного знаючого лікаря полегшував його страждання і, беручи участь у всьому, що торкалося мене, спонукав і мене пройнятися участю до нього. Він розповів мені історію своїх походів, говорив про непереможний потяг до військових справ, про своє родинне становище, сповірився мені в своїх теперішніх ділах. Одне слово, він не мав таємниць від мене, розкрив свою душу, дозволив зазирнути в найпотаємніші її куточки. Я вивчила його здібності, його пристрасті. Вперше в своєму житті я втішалася такими щирими, розумними стосунками. Мене потягло до нього, я захопилася ним перше, ніж могла опам'ятатися.
Тим часом я втратила чоловіка, приблизно так само, як і знайшла його. Увесь тягар театральних справ ліг тепер на мене. Брат мій, незаступний у театрі, був зовсім нездатний до господарства. Я турбувалася за все і водночас ретельніше, ніж передше, вивчала свої ролі. Я знову грала, як колись, але геть з іншим завзяттям, з новим життям і тільки заради нього і для нього. Правда, не завжди мені вдавалось найкраще, особливо, коли я знала, що на виставі с мій шляхетний друг, але кілька разів він слухав мене непомітно, і можете собі уявити, як приємно вразили мене його несподівані оплески.
Далебі, я дивне створіння. В кожній ролі, яку я грала, я ночувала себе добре лише тоді, коли немовби хвалила його, говорила для нього, бо такий був настрій мого серця, а слова могли бути хоч які.
Коли я знала, що він серед слухачів, я не одважувалась грати на повну силу, наче не хотіла висловити перед ним свого кохання, своєї похвали просто йому в обличчя. А коли його не було, я намагалась грати якнайкраще і грала вільно, з певним супокоєм, з невимовним задоволен иям. Успіх знову тішив мене і, справляючи глядачам задоволення, я ладна була гукнути до них: "Дякуйте за це Й0хМу!"
І ось, ніби якимсь чудом змінилось і моє ставлення до публіки*, до нації. Вона з'явилась передо мною в найвигід-нішому світлі, і я здивувалась непомалу, що досі так була засліплена.
"Як нерозумно,— казала я часто сама до себе,— ти раніше лаяла націю лише за те, що вона нація. Хіба ж окремі люди можуть чи повинні бути такі ж інтересні? Ні в якому разі! Тоді постає питання, чи не розподілена в масі вся ота безліч сил, здібностей, талантів, які, розвинувшись у сприятливих обставинах, можуть бути доведені видатними людьми до загальної кінцевої мети?" Тепер я раділа, що знаходжу жало видатних оригінальностей серед своїх земляків, я раділа, що вони не соромляться отримувати керівництво іззовні; раділа, що знайшла керівника.
Лотар — дозвольте мені назвати свого друга його улюбленим ім'ям — завжди виставляв мені німців з боку їхньої хоробрості і казав, що нема в світі хоробрішої нації, якщо нею правильно керувати, і мені сором, що я ніколи й разу не подумала про цю першу властивість народу. Він знав історію і мав стосунки з найвидатнішими людьми своєї доби. Хоч він був і молодий, а проте мав пильне око на зростаючу багатонадійну молодь своєї вітчизни, на скромну працю діяльних людей різних фахів. Він зробив загальний огляд Німеччини, показав, яка вона є і яка могла б бути, і мені соромно стало, що я робила висновки про націю з того непутящого натовпу, який товкся в театральній гардеробній. Він поставив мені за обов'язок бути правдивою, працювати натхненно, надихати інших. І тепер, здавалось, на мене сходило натхнення, тільки-но я ступала на сцену. Всяка, навіть незначна, роль ставала в моїх устах золотом. І коли б мені тоді який-небуть поет допоміг, дав слушну пораду, то я б, здається, досягла нечуваного успіху.
Так жила молода удова місяцями. Він не міг обійтися без мене, і я бувала вельми нещасна без нього. Він показував мені листи своїх кревних, своєї прекрасної сестри, входив у всі найдрібніші обставини мого життя. Щиріше, повніше єднання важко навіть і уявити. Слово "кохаю" не було сказане. Він ходив і ходив, приходив і відходив,— а тепер, мій друже, давно вже пора піти і вам.
Розділ сімнадцятий
Тепер Вільгельм конче мусив відвідати своїх торгових знайомих, далі не можна було зволікати. Йшов він трохи збентежено, бо знав, що застане там листи від кревних. Він боявся докорів, які мусили в них бути, і, крім того, г. торговому домі вже напевне відомо, як стурбовані кревні його мовчанням. Після стількох лицарських авантур він боявся з'явитися туди з виглядом школяра, а тому поклав поводитись зухвало, щоб таким робом приховати своє збентеження.
Проте, на його великий подив, усе над сподівання пройшло вельми добре. У просторій, повній ділової метушні конторі ледве мали час відшукати йому листи, а про його довгу відсутність згадали тільки побіжно. І коли він відкрив листи від батька та від свого друга Вернера, то побачив, що зміст їхній був для нього зовсім непоганий. Старий, сподіваючись від нього докладного щоденника, якого він, прощаючись, наполегливо рекомендував йому писати, давши для нього навіть і схему, спочатку, здається, був спокійний, незважаючи на синову мовчанку, і лише був стурбований загадковістю першого і єдиного листа, що був посланий з графського замка. Вернер жартував на свій манір, розповідав веселі міські історійки і прохав написати про своїх друзів і знайомих, яких Вільгельм тепер, либонь, має цілу купу в такому великому місті. Наш друг, надзвичайно зрадівши, що так дешево відбувся, негайно ж написав кілька великих листів і пообіцяв батькові, що писатиме журнал своєї мандрівки з усіма географічними, статистичними, торговими примітками. Він-бо чимало бачив у своїй мандрівці і сподівається списати грубого зошита. Проте і не помітив, що був майже у такому становищі, як і тоді, коли, не написавши п'єси і не вивчивши ролей, засвітив свічки і скликав глядачів на виставу. І тепер, коли справді почав писати, то відчув, що може розводитись на всі лади про свої почуття й думки, досвід свого серця й розуму, але не про зовнішні речі, на котрі він, як аж тепер побачив, не звернув і найменшої уваги.