— Не лайте їх за те,— покликнув Вільгельм,— а краще пожалійте! Бо з того щастя, яке ми вважаємо за найвище, яке випливає з внутрішнього багатства натури, вони рідко зазнають високих почуттів. Тільки нам, бідним, що посідають мало або й нічого не мають, дана можливість уживати в повній мірі щастя дружби. Ми не можемо наших улюбленців ні піднести своєю ласкою, ні підбадьорити доброзичливістю, ні ощасливити подарунком. Ми нічого не маємо, крім самих себе. Отже, "себе" ми і мусимо віддати і, якщо воно чогось варте,— навіки офірувати його другові. Яка це втіха, яке щастя для того, хто дає, і для того, хто приймає! До якого блаженного стану приводить нас вірність! Вона дає скороминущому життю людському божественну певність, вона стає головним капіталом нашого багатства.
Міньйона під час цієї мови наблизилась до нього, обвила його своїми ніжними ручками і стояла, схилившись головою йому на груди. Він поклав руки на голову дитині і правив далі:
— Як легко можновладцям з'єднати собі почуття, як легко заволодіти серцями! Привітне, ласкаве, хоч трохи людяне ставлення робить чуда, а яку безліч засобів мають вони, щоб міцно втримати здобуті душі. З нами це трапляється рідше, все нам дістається важче, то хіба не природно, що ми більше цінуємо все те, що набуваємо і створюємо. Який зворушливий приклад вірних слуг, що жертвували собою за своГх владарів! Як прекрасно змалював їх нам Шекспір! Вірність у цьому випадкові є поривання шляхетної душі уподібнитися до вищого. Довготривала прихильність і любов робить слугу подібним до свого господаря, котрий в противному разі має право дивитися на нього як на купленого раба. Еге ж, ці чесноти існують лише для нижчих, нижчий не може обійтися без них, вони його чудесно прикрашають. Хто може легко відкупитися, той і легко може забути вдячність. Ось у цьому розумінні я і хочу ствердити, що можновладці можуть мати друзів, але самі бути друзями не можуть.
Міньйона все міцніше тулилася до нього.
— Ну гаразд,— мовив один з акторів,— нам не потрібна їхня дружба, і ми ніколи її не вимагали. Та хоч би вони більше тямили в мистецтві, яке нібито підтримують. Коли ми грали найкраще, то й тоді ніхто нас не слухав, все там грунтувалося на особистих симпатіях, та й годі. Хто подобався, до того й були ласкаві, а хто повинен був подобатись, той ласки не дістав. Цього не дозволялось, хоч би як часто глупота й бездар притягали до себе увагу і похвалу.
— Коли тут відкинути якусь частку зловтіхи та іронії,— сказав Вільгельм,— то я гадаю, з мистецтвом буде те саме, що і з коханням. Звідкіль світська людпна, яка провадить гуляще життя, візьме щирості, що в ній мусить жити митець, коли хоче створити щось досконале? Навіть і той не повинен її цуратися, хто має взяти в творі таку участь, якої хоче і на яку сподівається сам митець. Повірте мені, друзі мої, з талантами така сама справа, як і з чеснотами: їх треба любити заради них самих або зовсім їх зректися. Бо вони дістають визнання і нагороду лише тоді, коли їх плекають приховано, ніби яку пебез-печну таємницю.
— А тим часом, поки зпайде нас який знавець, можна з голоду здохнути,— обізвався хтось із кутка.
— Не так одразу,— мовив на те Вільгельм,— я впевнився, поки людина живе і рухається, то завжди знайде собі шматок хліба, хоч, може, і не завжди з маслом. А чого вам скаржитися? Хіба ж, коли нам було вельми скрутно, не знайшли ми зовсім несподівано притулку і гостини? А тепер, коли нам іще нічого поганого не сталося, чи хоч кому на думку спало трохи потурбувати себе вправами або подумати про майбутнє? Ми зайняті сторонніми ділами і, наче школярі, відсуваємо якнайдалі все, що може нагадати нам про урок.
— Ай справді,— сказала Філіна,— це ж просто казна-що! Нумо виберім п'єсу і тут же на місці будемо грати. Нехай кожен якомога старається, як перед найбільшою аудиторією.
Міркували недовго. Вибрали п'єсу, одну з тих, які тоді в Німеччині зажили величезного успіху, а тепер пішли в непам'ять. Дехто насвистував увертюру, кожний нашвидку обдумував свою роль. Почали грати з величезною увагою і справді заграли несподівано добре. Всі аплодували одне одному. Рідко коли так добре виходило.
Закінчивши гру, вони були задоволені, як ніколи, почасти тому, що приємно пробавили час, а потім кожний мав свої причини бути задоволеним собою. Вільгельм дуже всіх вихваляв, після чого пішли веселі і радісні розмови.
— Вам тепер видно,— покликнув наш друг,— як далеко могли б ми сягнути, коли б провадили наші вправи в такий спосіб, а не обмежувались самим заучуванням напам'ять, репетиціями і механічно-ремісничою грою з обов'язку. Музиканти заслуговують куди більше похвали! Яку втіху мають вони! Як ретельно всі разом виконують свої вправи! Як старанно настроюють свої інструменти, як точно держать такт, як тонко вміють передавати силу і слабкість звука! Жодному й на думку не спаде вихопитись з голоснішою грою, коли товариш виконує соло. Кожен намагається грати так, як намислив композитор, і кожний прагне якнайкраще виконати доручену йому партію, значна вона чи незначна. То хіба ж не так само точно і натхненно повинні і ми виконувати свою справу, коли служимо мистецтву, яке набагато ніжніше від усякої музики, коли покликані тонко й цікаво показати звичайні і незвичайні прояви людської натури? Що може бути гидезніше, коли на репетиціях партачать, а на виставі сподіваються, що вивезе добрий настрій або щастя? Наше найбільше щастя і задоволення ми повинні вбачати в тому, щоб грати у взаємній згоді, щоб подобатись одне одному, а похвалу публіки цінувати лише як наслідки нашої праці, якою ми спільно немов би заздалегідь підготували її. Чому капельмейстер більше впевнений у своєму оркестрі, ніж директор у своїх артистах? Бо там кожен соромиться своєї помилки, що ображає зовнішній слух; але як же рідко доводилось мені зустрічати артиста, котрий би визнав свою помилку, прощенну чи непрощенну, яка так прикро вражає внутрішнє вухо, і соромився б її! Я бажав би, щоб сцена була така вузька, як дріт лин-воходця, щоб жодний нездара не наважився ступити на неї, тоді як тепер кожен вважає себе досить здатним, щоб на ній похизуватися.