Вільгельм, упізнавши його, місця собі не міг знайти від хвилювання, бо згадав, як часто бачив його в театрі поруч зі своєю коханою Маріаною. Йому здавалось, що він чує ще його буркотіння, чує і її лагідний голос, яким вона повинна була відповідати на його грубу мову в деяких ролях.
На перше тривожне запитання до нових прибувців, чи можна сподіватися знайти де-небудь яку роботу, була, на жаль, відповідь "ні". Вони почули, що в театральних трупах, про які була мова, вільних місць нема, а деякі павіть стурбовані, чи не доведеться розійтися з огляду на близьку війну. Буркотливий стариган зі своїми доньками з досади та охоти до мандрівок відмовився од вигідного ангажементу і, здибавши по дорозі педанта, найняв з ним карету та й приїхав сюди, але й тут їх не потішили.
В той час, коли інші почали жваву розмову про свої справи, Вільгельм сидів замислившись. Він хотів поговорити зі старим на самоті, хотів і боявся почути про Ма,-ріану і був у надзвичайному неспокої.
Милі речі новоприбулих дам не могли вирвати його з задуми, але привернула його увагу якась суперечка. Зняв її Фрідріх, білявий хлопчина, Філінин служка, який цього разу рішуче відмовився накривати стіл і подавати страви. "Я зобов'язався служити вам, а не кожному, хто приїде",— кричав він. Виникла гаряча суперечка. Філіна стояла на тому, що він повинен виконати свій обов'язок, а що той уперто відмовлявся, вона йому без церемонії сказала, що може забиратися під три вітри.
— То що ж ви думаєте, тільки й світу, що в вікні? — скрикнув він, вийшов, нагнівавшись, забрав свої речі на плечі і одразу вибіг із дому.
— Йди, Міньйотю,— сказала Філіна,— дістань для нас, що потрібно. Скажи кельнеру і допоможи йому подавати.
Міньйона підійшла до Вільгельма і запитала його в своїй лаконічній манері:
— Чи можна? Чи треба? Вільгельм відповів:
— Роби, моя дитино, що мадемуазель тобі накаже. Дівчинка потурбувалась про все і цілий вечір слугувала
гостям вельми ретельно. Після їди Вільгельм шукав нагоди прогулятися з старим на самоті. Це йому й пощастило, і після кількох запитань, як йому досі жилося, розмова перейшла на тодішню трупу, і тоді тільки Вільгельм наважився запитати про Маріану.
— І не згадуйте мені про ту негідницю! — покликнув старий.— Я поклявся і не думати про неї!
Вільгельм аж злякався такого вибуху, але ще більше збентежився, коли старий почав правити далі про її легко-умство та її розпусність.
Як би радо наш друг припинив цю розмову, однак мусив вислухувати галасливі скарги цього дивака.
— Мені сором,— вів далі старий,— що я так до неї прихилився. Але якби ви знали її ближче, то напевне пробачили б мені. Вона була така славна, така природна, добра, така люб'язна, а що приємна, то й не кажи. Я ніколи не уявляв, що нахабність і певдячність — головні риси її вдачі.
Вільгельм уже ладен був почути про неї найгірше, коли раптом здивовано помітив, що тон старого зробився лагідніший, він аж став заїкатися і, нарешті, вийнявши носовичка з кишені, почав витирати сльози, що геть припинили йому мову.
— Що з вами? — покликнув Вільгельм.— Що дало вашим почуттям такий несподівано протилежний напрям? Не крийтеся від мене. Доля цієї дівчини більше мене обходить, ніж ви думаєте. Дозвольте ж мені все знати.
— Та нема чого й розказувати,— мовив старий, перейшовши знову на серйозний, роздратований тон.-— Я ніколи їй цього не забуду, що втратив через неї. Вона завжди почувала до мене,— правив далі старий,— особливу довіру, я любив її, як свою доньку, і, коли ще була жива моя дружина, мав намір взяти її до себе, щоб вирвати з рук старої, бо впливи її на дівчину не багато доброго обіцяли, та дружина вмерла і план цей розпався.
Під кінець перебування в вашому рідному місті, мабуть, років три тому, я помітив у неї якусь сумовитість. Я допитувався її, але вона ухилялась од відповіді. Нарешті ми вирушили в дорогу. Вона їхала зі мною в одній кареті, і я зуздрів, та й сама вона скоро призналась, що вона при надії і сильне боїться, що директор її прожене. Прознав незабаром і він про це, негайно розірвав контракт, який, правда, і без того кінчався, за шість тижнів заплатив, що належало, і, ні на що не зважаючи, покинув її в одному поганенькому містечку.
Хай їх біс візьме, отих розпусних дівок! — скрикнув старий з досадою,— а особливо цю, яка зіпсувала мені стільки годин життя. Та й варто хіба далі розповідати, як я до неї прив'язався, що зробив, як піклувався навіть тоді, коли ми були в розлуці. Я волію радше викинути гроші в ставок, згаю свій час на годуванні паршивих собак, ніж коли ще зверну хоч найменшу увагу на таке створіння. І що ж трапилось далі? Спочатку я отримував листи з подякою, відомості про її перебування в деяких місцях і врешті — ні словечка, жодної подяки за гроші, котрі я послав їй для нарожденця. О, нещирість і легко-умство чудесно спарувались у жінці, щоб створити собі добре життя, а чесному чоловікові — чимало прикрих годин!
Розділ восьмий
Можна собі уявити Вільгельмове становище, коли вій по цій розмові прийшов додому. Всі давні його рани роз'ятрилися знову, і почуття, що вона не зовсім була негідна його кохання, охопило його з новою силою, бо інтерес, що старий виявив до неї, його похвали, якими він мимоволі її наділяв, воскресили перед нашим другом всю її уро-чість, ба навіть важкі обвинувачення запального старигана не мали в собі нічого такого, що могло б її принизити у Вільгельмових очах. Він-бо й сам визнавав себе за співучасника в її провинах, і мовчанка її не здавалась йому, зрештою, такою вже невдячністю. Він лише важко зажурився, уявивши, як вона сама-однісінька, породілля і матір, без допомоги по світу блукає, і, можливо, блукав з його власним сином,— картина, що викликала в ньому найприкріші почуття.
Міньйона чекала на нього і посвітила йому на сходах. Поставивши свічку, вона попросила дозволу розважити його сьогодні ввечері своїм мистецтвом. Він волів би не дивитися ні на що, особливо тому, що не знав, чим же вона його розважатиме. Однак не міг ні в чому відмовити цьому доброму створінню. Незабаром вона вернулася знову, несучи під пахвою килим, який постелила на підлозі. Вільгельм їй не перечив. Потім принесла чотири свічки і поставила їх на ріжках килима. Кошичок з яйцями, який вона потім принесла, зробив яснішими її наміри. Майстерно розміреним кроком пройшла вона по килиму, розкладаючи в певному порядкові яйця. Тоді покликала одного музику, що служив у готелі і грав на скрипку. Він увійшов зі своїм інструментом і став у кутку. Вона зав'язала собі очі, дала знак і почала під музику, як заведений механізм, свій танок, супроводячи такт і мелодію лясканням кастаньетів.