— Ласкаво прошу,— сказала вона до Вільгельма,— і прийміть мою вдячність за прекрасні квіти.— Вона повела його одною рукою до кімнати, а другою притиснула букет до грудей.
Коли вони сіли і почали байдужну розмову, якій вона зуміла надати чарівної принадності, Лаерт висипав їй на запіл жменю пряженого мигдалю, яким вона й почала одразу ласувати.
— Гляньте-но, що за дитина з цього парубійка,—покликнула вона.—Йому ще, може, заманеться сказати вам, що я велика ласунка, тоді як це ж він жити не може без лагоминок.
— Тоді вже признаймося, що ми обоє в цих справах недалеко одбігли одне одного. Приміром,— вів далі він,— сьогодні чудовий день, гадаю, не погано було б погуляти та пообідати коло млина.
— Я з дорогою душею,— сказала Філіна,— ми повинні справити нашому новому знайомому приємність.
Лаерт схопився і побіг, бо він ніколи не ходив, а Вільгельм хотів піти на хвилинку додому, щоб привести в порядок свого чуба, що розкошлався в дорозі.
— Це ви зможете й тут зробити,— мовила вона і ту ж мить покликала свого служку, чемненько примусила Вільгельма скинути свій сурдут, натягнути на себе її халат і в її ж присутності дозволити себе причесати.
— Не марнуймо часу,— додала вона,— бо хто зна, чи довго нам доведеться бути вкупі.
Служка, більше з упертості й неохоти, як з невміння, взявся не найкраще до справи, шарпав Вільгельма за волосся і, здається, не скоро мав бажання кінчати. Філіиа кілька разів зробила йому зауваження, нарешті нетерпляче відштовхнула його і вигнала геть за двері. А тоді вельми спритно й делікатно заходилася сама коло чуба нашого друга, хоч і вона, здавалось, не дуже квапилась, бо поправляла то одне, то друге в своїй роботі, торкаючись при цьому його колін своїми і підставляючи йому букет і свої груди майже до самих губ, аж його так і поривало поцілувати їх.
Коли Вільгельм маленьким цизоричком підчистив пудру на лобі, вона мовила до нього:
— Сховайте собі його на згадку про мене.
Це був чудовий цизорик. Держачок з інкрустованої сталі мав привітний напис: "Згадуй про мене". Вільгельм сховав його, подякував і попрохав дозволу зробити і їй невеличкий подарунок у віддяку.
Тепер усе було готове. Лаерт приїхав з каретою, і почалась дуже весела подорож. Через віконечко в кареті Фі-ліна давала милостиню в кожну прбстягнуту до неї руку, примовляючи до цього ще й веселе та привітне слово.
Ледве приїхали вони до млина та замовили обід, як почули перед домом музику. Це були гірники, що під звуки цитри і трикутника Співали дзвінкими, бадьорими голосами різних приємних пісень. Незабаром їх оточила з усіх боків юрба, що збіглася, почувши музику, а в вікнах публіка аж кивала головами від задоволення, слухаючи пісень. Побачивши таку увагу до себе, музиканти зробили ширше коло і почали, здається, готуватись до свого головного номера. Після невеличкої паузи виступив один гірник з кайлом і під поважну музику товаришів став показувати працю в шурфі.
Це тривало недовго. Потім із натовпу вийшов селянин і жестами став погрожувати, щоб той забирався геть. Публіка була здивована і тільки тоді дошолопалась, що то переодягнутий гірник, коли той особливим речитативом почав лаятись, як він сміє, мов, тут орудувати на його землі. Але перший не збентежився, а став повчати селянина, що він має таке право і при тому дав йому перше уявлення про гірничу справу. Селянин, не розуміючи спеціальних термінів, ставив різні безглузді питання, з чого глядачі, вважаючи себе розумнішими, весело сміялися. Гірник намагався втовкмачити йому в голову, яку б він мав користь, коли б на його землі знайшли підземні скарби. Селянин, який щойно погрожував йому прочуханом, помалу злагіднів, і вони розлучилися як добрі друзі, а особливо з цієї суперечки почесно вийшов гірник.
— Цей невеличкий діалог,— зауважив Вільгельм,— дає нам найяскравіший приклад, який корисний був би для всіх станів театр, який пожиток могла б мати з цього сама держава, якби театр показував торгівлю, ремества, підприємства, людей з їх гарних, похвальних боків, себто, з тої точки зору, з якої і сама держава повинна їх шанувати й цінувати. Тепер ми змальовуємо тільки смішні сторони людини; той, що пише комедії, подібен до злостивого цензора, котрий невсипущим оком вистещує хиби своїх співгромадян і радіє, коли йому пощастить упіймати їх на негідному вчинкові. То хіба ж не приємна і поважна праця була б для державного діяча — наглядати за природним, взаємним впливом усіх станів і керувати роботою поета, обдарованого талантом гумориста? Я певен, що таким шляхом було б створено чимало вельми змістовних, а також корисних і веселих п'єс.
— Де б я не їздив,— сказав Лаерт,— то скрізь доводилось помічати, що люди тільки і вміють забороняти, перешкоджати, відхиляти і рідко показувати, сприяти, нагороджувати. Вони пускають усе напризволяще, а потім, коли вийде погано, то вкидаються в гнів і починають карати.
— Дайте вже спокій з державою і державними діячами,— вставила Філіна,— я не можу собі уявити їх інакше, як у перуках, а перука, хоч би хто її носив, викликає в моїх пальцях корчовиту сверблячку; так і пориває тебе зірвати її з шановного добродія, стрибати по кімнаті і висміювати лису голову.
І вона дуже гарно заспівала кілька веселих пісень, обірвавши цим розмову, і почала квапити до найскорішого від'їзду, щоб не прогаяти ввечері вистави і подивитись на майстерність линварних танцюристів. Пустотлива до краю, вона і дорогою назад виявляла свою щедрість до бідних, поки, нарешті, ні в неї, ні в її супутників не стало грошей, тоді вона кинула одній дівчині свого солом'яного капелюшка, а старій бабі хусточку.
Філіна запросила своїх супутників до себе в кімнату, бо з її вікна, як вона казала, виставу буде найкраще видно.
Приїхавши, вони побачили, що поміст уже збудовано, а тло прикрашене килимами. Трампліни були поставлені, одна линва слабко звисала між стовпами, а друга була туго натягнута на козли. На плацу зібралося чимало народу, а в вікнах сиділа публіка вищого рангу.
Паяц намагався розважити публіку і створити веселий настрій безглуздими витівками, з яких глядачі аж за животи хапалися від реготу. Діти, тіла яких були найдивач-