— Ці почуття, звичайно, дуже далекі від тих міркувань, з якими аматори мистецтва розглядають утвори великих майстрів. Але, якби кабінет залишився в вашому домі, то у вас, можливо, помаленьку розвинувся б смак до справжніх утворів мистецтва і ви не завжди вбачали б у них лише самого себе та свої уподобання.
— Звичайно, продаж кабінету завдав мені великого жалю, ба навіть у старших роках я часто його жалкував. Та коли подумаю, що таке мусило статися, бо в мені міг розвинутись нахил, а то, може, й талант, який значно глибше вплинув би на моє життя, ніж ті мертві картини, то залюбки мирюся і шаную долю, що вміє все скерувати якнайкраще для мене і для інших.
— На жаль, ось уже знову я чую слово "доля" з уст юнака, який перебуває саме в таких літах, коли мають звичку свої палкі потяги видавати за волю вищих істот.
— То ви не вірите в долю? В силу, що панує над нами і скеровує все на краще для нас?
— Тут мова не про мою віру, та й недоречно викладати, як я уявляю собі справи, для нас усіх незбагненні. Тут лише стоїть питання, який спосіб думання для нас найкращий. Світ наш створено з необхідності та випадків. Між ними стоїть розум людини, що вміє над ними панувати. Він визнає необхідність основою нашого буття, випадкове ж уміє відхиляти, скерувати і використати, і коли розум стоїть твердо і непохитно, тоді тільки людина заслуговує назви земного бога. Горе тому, хто замолоду привик знаходити в необхідності якусь сваволю, хто в випадковості вбачає якийсь розум і, йдучи у цю тропу, доходить навіть до релігії. Чи не означає це, що ми відмовляємось від власного розуму і даємо необмежений простір своїм нахилам? Ми уявляємо себе побожними, коли бездумно швендяємо по світі, керуючись лише приємними випадками, і, наприкінці, наслідкові такого хисткого життя даємо назву божественного керівництва.
— Хіба вам ніколи не траплялося таке, що маленька обставина примушувала вас ступити на певний шлях, і на цьому шляху вам незабаром допомагав приємний випадок, а там далі цілий ряд непередбачених подій приводив, нарешті, вас до мети, яку ви самі ледве укмічали? Хіба це не змушувало вас скоритися долі, довіритись її —керівництву?
— З такими поглядами жодна дівчина не дотримає своєї цноти, жодна людина не збереже грошей у гаманці, бо є чимало причин втеряти і те і друге. Я можу радіти лише за ту людину, котра знає, що корисне їй та іншим, і котра вміє обмежити свою сваволю. Кожен тримає в руках своє власне щастя, як митець сирий матеріал, що з нього він творить свої образи. Але і з цим мистецтвом справа стоїть так само, як і з усіма іншими. При народженні дається нам лише здібність до нього, а все одно його треба вивчати і ретельно вправлятися в ньому.
Хоч вони обміркували отак багато питань, але навряд чи переконали один одного, проте, розлучившись, нарешті, вони домовились зустрінутись і другого дня.
Вільгельм бродив ще якийсь час вулицями, коли раптом почув гру кларнетів, валторн, фаготів. Серце в нього аж затремтіло. Мандрівні музиканти виконували мелодійну серенаду. Він поговорив з ними, і вони за певну винагороду пішли разом з ним до будинку, де жила Маріана. Високі дерева прикрашували плац перед її домом. Під ними він і поставив своїх співців, а сам умостився на лаві трохи далі і весь віддався солодким звукам, що линули до нього в благодатній темряві ночі. Сидячи під привітними зорями, Вільгельм уявляв своє життя, як золоту мрію. "Вона також чує ці флейти,— сказав він у своєму серці,— вона відчуває, хто пам'ятає про неї, чиє кохання заставило так приємно звучати цю ніч. Навіть і па віддаленні ми з'єднані цією мелодією, так само, як і на будь-якій відстані ми будемо зв'язані в найтоншій гармонії кохання. Ах! Два закоханих серця — неначе два магнітних годинники: що рухається в одному, те мусить рухатися і в другому, бо одна суть у нас діє, одна сила їх крутить. Хіба я можу в її обіймах почувати близьку розлуку з нею? А проте я далеко поїду від неї, знайду свящеппий притулок для нашого кохання, і вона буде моєю назавжди.
Як часто, бувало, в розлуці з нею, коли, захоплений думками про неї, я торкнусь до книги, до одежі або до чого іншого, мені здавалось, ніби я відчуваю її руку, так .я увесь бував оточений її присутністю. А згадати ті хвилини, що уникають як денного світла, так і чужого, холодного ока, заради котрих, щоб їх уживати, і самі боги покидали безтурботний стан свого чистого блаженства!.. Згадати?.. Наче можна відновити в пам'яті хміль п'янкої чари, що порпває всі наші почуття, небесними узами пов'язані? А її образ..."
Він поринув у думки про неї. Його спокій перейшов у прагнення, він обхопив дерево, притулився своєю гарячою щокою до холодної кори, і нічний вітер жадібно підхопив зітхання, що вирвались із його чистого серця. Він згадав про косинку, яку взяв у неї, але забув, що вона в іншому одязі. Губи його засмагли, він тремтів усім тілом від прагнення.
Музика урвалась, і Вільгельм наче з неба впав, куди був занесений на крилах своїх почуттів. Його неспокій зростав, бо тепер ніжні звуки не живили і не заспокоювали його почуттів. Він сів на її порозі і трохи заспокоївся. Він почав цілувати мосянжеве кільце, що ним стукають у двері, цілував поріг, який ноги її стільки разів переступали, і грів його вогнем своїх грудей. Потім якусь хвилю сидів тихо, уявляючи, як вона солодко спочиває за завісою в білій нічній сорочці, з червоною стрічкою в волоссі, а він так близько біля неї, аж йому видалось, що вона повинна мріяти про нього. Його мрії були легковійні, як смеркові духи. Спокій і прагнення чергувалися в ньому. Кохання тремтячою рукою тисячу разів пробігало по всіх струнах його душі. Здавалося, що змовкли над ним співи сфер, щоб послухати тиху мелодію його серця.
Якби в нього був ключ від Маріаниних дверей, він би не витримав і дістався б до цієї святині кохання. А так мусив піти від дверей. Він бродив під деревами, охоплений мріями, хотів іти додому і вертався знову. Нарешті переміг себе, пішов, але на розі вулиці ще раз озирнувся, і йому видалось, ніби Маріанині двері відхилились і якась невиразна постать висмикнулася звідтіля. Було занадто далеко, щоб ясніше її розгледіти, і перше ніж він схаменувся і подивився пильніше, видиво вже зникло в нічній пітьмі, і вже зовсім далеко йому видалось, що він знову побачив його на тлі якогось білого дому. Він стояв і мружився, але перше ніж отямився і кинувся за ним, привид зник. Куди ж бігти за ним? Котра вулиця поглинула цього чоловіка і чи був це чоловік?