Чутка про її видиво хутко розійшлася в народі, і святоблива пошана, якої вона зажила ще при своєму житті, невдовзі перейшла в думку, що її треба вважати за блаженну чи навіть за святу.
Коли її ховали, то до труни з неймовірним захватом тислося безліч народу, щоб поцілувати її руку або хоч торкнутися її одежі. Під час пристрасного екстазу хворі не почували своїх болів, що мучили їх раніш; вони вважали, що видужали, голосно про це волали, вихваляли бога і його нову угодницю. Духівництво змушене було поставити труну з тілом у каплиці. Народ вимагав доступу, щоб побожно вклонитися їй, тиск був неймовірний. Долинами плавом пливли горяни, які взагалі відзначаються релігійністю. Побожність, чуда, моління збільщувалися з кожним днем. Біскупські розпорядження обмежити це нове обожнення і помалу згасити його не могли дійти скутку: при кожній перешкоді народ готовий був виступити силою проти невіруючих. "Хіба не так само,— волали всі,— ходив святий Боромей поміж нашими предками? Хіба не дожила його мати до блаженства приєднання його до сонму праведників? Чи не увічнили для нас люди в Аро-ні на скелі його духовну велич у велетенській подобизні? Хіба не живуть його кревні серед нас? Хіба не пообіцяв бог творити чуда серед віруючого народу?"
Коли по кількох днях тіло на* виявило жодних ознак тління, а скорше стало ще біліше або, власне, прозоріше, віра серед прочан ще збільшилась, в натовпі стали траплятися різні випадки зцілення, яких навіть уважний спостерігач не міг би з'ясувати, а також і ошуканством не міг назвати. Вся округа заворушилась; хто сам не міг піти туди, той довгий час тільки й чув про це розмови.
В кляшторі, де перебував мій брат, прочули, як і в інших місцях, про ті чуда і, розмовляючи про них, найменше на нього зважали, як і він не звертав ні на що жодної уваги, тим більше, що його історія нікому з ченців не була відома. Але цього разу він, здається, вельми добре все чув і так хитро втік, що ніхто не міг збагнути, як йому пощастило вислизнути з кляштора. Тільки иотім довідались, що він у гурті інших прочан переправився на той берег, а човнярів, що не помітили в ньому нічого дивного, лише прохав, щоб якнайпильніше старалися не перекинути човна. Глупої ночі прийшов він до каплиці, де /покоїлась його кохана. Лише кілька богомольців стояло навколішках по кутках, а стара приятелька сиділа в головах у небіжчиці. Він підійшов до неї, привітався і запитав, як ся має її пані.
"Ось бачите",— відповіла вона збентежено.
Він лише зизом поглянув на небіжчицю і, трохи вагаючись, узяв її руку, але, злякавшись, що холодна, тут же випустив, стурбовано подивився навкруги і мовив до старої:
"Я не можу зараз біля неї залишитись, бо зібрався в далеку путь, але я вернуся слушного часу, скажи їй це, коли прокинеться.
Так він і пішов. Ми тільки пізніше довідалися про цю подію. Стали розпитувати, куди він щез, але за ним і слід запав. Як йому пощастило перехопитися через гори й долини — збагнути неможливо. Тільки по довгім часі ми знову натрапили на його слід у Граубюндені, та запізно, і він ЗНОЕУ загубився. Ми гадали, що він у Німеччині, але війна остаточно затерла найменші сліди по ньому".
Розділ десятий
Абат закінчив читання. Всі аж плакали, слухаючи цю сумну історію. Графиня весь час витирала хусточкою сльози, нарешті встала і разом з Наталією вийшла з кімнати. Всі мовчали, і тоді абат сказав:
— Тепер виникає питання, чи дати маркізові поїхати, не відкривши йому нашої таємниці? Бо хто ж хоч на мить може сумніватися, що Августин і наш арфіст — це одна і та сама особа? Треба нам обміркувати, що нам робити як заради того бідолахи, так і його родини. Моя порада — не квапитися, почекати, які звістки принесе нам лікар, що якраз саме звідтіль має приїхати.
Всі погодилися з цим, і абат сказав далі:
— Водночас виникає і друге питання, яке, можливо, треба розв'язати ще швидше. Маркіз невимовпо зворушений тою гостинністю, яку його племінниця знайшла у нас, а особливо у нашого друга. Я мусив докладно і не один раз розповідати всю історію, і він виявив мені найщирішу вдячність. "Цей юнак,— сказав він,— відмовився зі мною подорожувати, не знаючи ще, в яких стосунках ми стоїмо. Але тепер я вже більше йому не чужа людина, від вдачі і від примх якої міг він терпіти, ми вже тепер із ним близькі, а як хочете, то й споріднились. І коли спочатку його хлопчик, якого він не хотів кидати, міг бути нам перешкодою, щоб до мене приєднатися, то хай же тепер ця дитина буде прекрасним зв'язком, який ще міцніше з'єднає нас. Хоч я вже й так йому велико вдячний, про ге він мені ще й у мандрівці буде корисний. Я б вернувся з ним разом додому, мій старший брат радісно прийме його. Він не повинен буде знехтувати спадок своєї приймачки, бо, за таємною угодою нашого батька зі своїм другом, маєтки, відписані його доньці, перейшли знову до нас, і ми не будемо відбирати від доброчинця нашої племінниці того, що він заслужив".
Тереза взяла Вільгельма за руку і сказала:
— Ось тут ми знову бачимо прекрасний приклад того, що безкорислива доброчинність приносить найвищу і най-прекраснішу нагороду. Ідіть же за цим незвичайним покликом і, зробивши маркізові подвійну послугу, поспішайте в ту прекрасну країну, яка не раз притягувала вашу уяву і ваше серце.
— Я цілком покладаюсь на моїх друзів і на їхнє керівництво,— сказав Вільгельм,— бо, як видно, в цьому світі надаремне робити будь-що з власної волі. Що я бажав утримати, те мусив випустити, а чого не заслужив, те саме йде до рук.
Потиснувши Терезі руку, Вільгельм звільнив свою.
— Покладаюсь у всьому цілковито на вас і на ваше рішення,— сказав він до абата.— Коли мені не треба буде розлучатися з моїм Феліксом, то я радо поїду, куди ваша воля, і зроблю все, що ви вважаєте за правильне.
У ві/щовідь на ці слова абат негайно накреслив свій план: маркіз поїде зараз, сказав він, а Вільгельм хай дожидається звістки від лікаря, і тоді вже буде вирішено, що робити, чи може і Вільгельм з Феліксом їхати за ним. Отож він сказав маркізові, нехай огляне місто і їде, не чекаючи на Вільгельма, поки той збиратиметься в дорогу.