— Е, який там ризик! — вигукнув Фрідріх.— В коханні все ризик. В альтанці чи перед вівтарем, з обіймами чи з золотими обручками, під спів цвіркуна чи під звуки сурм і барабанів,— усе це тільки ризик, усе залежить од випадку.
— Я завжди помічала,— впала в мову Наталія,.— що наші принципи є тільки додатком до нашого існування. Ми вельми охоче загортаємо наші хиби в одежу дійового закону. Побачимо, на яку ще дорогу виведе тебе твоя красуня, що так міцно привабила і держить тебе.
— Вона сама на дуже добрій дорозі,— мовив на те Фрідріх,— на дорозі до святості. Це, звичайно, манівець, але зате він веселий і певніший. І Марія Магдалина йшла манівцями, та й хіба тільки вона! Взагалі, сестрице, коли мова йде про кохання, то тобі зовсім не слід втручатися. Я думаю, ти вийдеш заміж не раніше, як десь забракне наречених, і тоді ти віддасишся зі своєю добросердістю як додаток до чийогось існування. Отже, дай нам спокій, щоб ми могли закінчити ґешефти з цим душоторговцем і домовитись про наше мандрівне товариство.
— Ви запізно прийшли зі своєю пропозицією,— сказав Ярно,— про Лідію вже потурбувались.
— Як саме? — запитав Фрідріх.
— Я запропонував їй свою руку,— відповів Ярно.
— Боже-світе! — вигукнув Фрідріх.— Ви встругпули штуку, до котрої, коли вважати її за іменника, можна додати різні прикметники, а як вважати за підмет, то можна знайти різні присудки.
— Мушу одверто визнати,— мовила Наталія,— я вважаю таку спробу за небезпечну: зійтися з дівчиною тоді, коли вона в розпачі від кохання до другого.
— Я зважився на це,— відповів Ярпо,— вона буде моєю при певних умовах. І, повірте мені, нема в світі нічого коштовнішого, як здатне до кохання і по пристрасті серце. Чи воно любило, чи воно ще любить, це не має великої ваги. Кохання до другого здається мені навіть привабливішим, ніж кохання, яким кохають тебе самого. Я бачу силу, міць прекрасного серця, і самолюбство не каламутить мого чистого погляду.
— Ви говорили з Лідією цими днями? — запитала Наталія.
Ярно кивнув усміхаючись. Наталія похитала головою і, встаючи, сказала:
— Я й не знаю, що мені з вами робити, але мене ви вже напевне не зіб'єте з пантелнку.
Вона хотіла піти, але саме тоді увійшов абат з листом у руках і сказав до неї:
— Залиштеся! Мені ось зроблено одну пропозицію, і ваша порада буде тут вельми бажана. Маркіз, друг вашого покійного дядька, якого ми чекаємо, незабаром буде тут. Він пише, що не так вільно володіє німецькою мовою, як йому здавалось, і йому потрібен компаньйон, який би досконало знав німецьку мову та й інші мови, а що він більше воліє вступити в наукові зв'язки, ніж політичні, то такий драгоман йому потрібен конечне. Я не знаю кращого для цих справ, як наш молодий друг. Він знає мови, багато читав, та й йому самому буде вельми пожиточно в такому товаристві і в такій вигоді обдивитися Німеччину. Хто не знає своєї батьківщипи, у того немає мірки для чужих країн. Що ви скажете па це, мої друзі? Що скажете ви, Наталіє?
Ніхто не мав заперечень проти цього. Ярно, здається, також не вважав за перешкоду своєї пропозиції їхати до Америки, бо він і без того не збирався негайно вирушати. Наталія мовчала, а Фрідріх наводив розмаїті приповідки про корисність мандрівок.
Вільгельм був так у серці обурений новою пропозицією, що ледве міг це приховати. Для нього ясно стало, що його хочуть якнайшвидше здихатись, а найприкріше було те, що робили це вочевидь, без усякого жалю. Підозри, які викликала в ньому Лідія, знову ожили в його душі, а природність, з якою Ярно все йому розповів, видалась йому тільки штучним ходом. Він опанував себе і відповів:
— Пропозицію треба всебічно і поважно обміркувати.
— Бажано б якнайшвидше це вирішити,— мовив абат.
— Зараз я не можу,— відповів Вільгельм,— почекаємо, поки приїде маркіз, а тоді побачимо, чи ми зладимося один із одним. Але я наперед ставлю головну умову, щоб мій Фелікс усюди їздив зі мною.
— Така умова навряд чи підійде,— вставив абат.
— А я не бачу підстав,— аж скрикнув Вільгельм,— чому хтось там має ставити мені умови і чому я, коли захочу обдивитися свою батьківщину, повинен мандрувати в компанії з якимось італійцем?
— Тому,— мовив абат з якоюсь імпонуючою поважністю,— що для юнака завжди бувають причини приєднатися до кого-небудь.
Вільгельм, почуваючи, що більше не може гамуватись, бо тільки присутність Наталії трохи його стримувала, пробелькотав поквапливо:
— Дайте мені ще трохи часу, і, я гадаю, невдовзі з'ясується, чи є в мене причини приєднуватися до кого і чи не звелить мені серце й розум доконечне розірвати всі вузли, які загрожують навіки запровадити мене в жалюгідний полон.
Так говорив він, сильно схвильований душею. Поглянувши на Наталію, він трохи заспокоївся, бо в цю прикру хвилину її лагідний образ і її гідність тим більше зробили на нього враження.
"Так,— подумав він, коли залишився сам,— признайся лишень, ти кохаєш її і знову почуваєш, що то значить кохати від щирого серця. Так кохав я Маріану і як жахливо помилився в ній; кохав Філіну і відчув до неї зневагу. Аврелію поважав, але не міг покохати. Я шанував Терезу, і батьківська любов перейшла навіть у прихильність до неї, а тепер, коли в моєму серці всі почуття з'єдналися в одне, тепер я мушу тікати! Ах! Чому до цих почуттів, до цієї свідомості долучається непереможне бажання володіти? І чому без цього володіння хаме ті почуття і переконання цілком руйнують всяке інше щастя? Чи будеш ти коли втішатися сонцем, світом, товариством або іншими якими благами? Чи не будеш ти вічно говорити собі: "Наталії нема там!" І, на жаль, образ Наталії буде завжди перед тобою. Заплющиш очі — вона стане перед тобою, розплющиш їх — і вона знову перша з'явиться тобі, наче видиво, що залишає в очах сліпуча картина. Хіба ж не стояла завжди перед твоєю уявою перелітна постать амазонки? А ти ж її тільки бачив, ти не знав її. А тепер, коли знаєш, коли так близько біля неї, коли вона виявила стільки співчуття до тебе, тепер її властивості так глибоко закарбувалися в твоїй душі, як колись її образ у твоїй уяві. Страшно завжди шукати, але ще страшніше знайти і мусити покинути. Чого ж мені в світі ще шукати? Кого виглядати? Яка країна, яке місто зберігає скарб, що дорівнявся б цьому? І я повинен кудись їхати, щоб знайти менш цінне? Невже життя — це плац для змагання, де негайно і швидко вертаються назад, коли добіжать краю? А досконалість і добро тільки міцна, непорушна кінцева мета, від якої, ледве, може, діставшися до неї на бистрих конях, швидко мусимо відбігати? Бо всяк, хто прагне земних благ замість того, щоб шукати в надхмарних емпіреях, може дістати їх у кожній країні, на кожнім ярмарку чи на ринку".