Літа науки Вільгельма Майстера

Сторінка 146 з 165

Йоганн Вольфганг Гете

— Хоч би воно розірвалось! — мовила Міньйона, тихо зітхаючи.— Воно вже надто довго б'ється!

Ледве вони заспокоїлись від цього збентеження, ба навіть замішання, як увійшла Тереза. Вона кинулась до Наталії, обійняла її і милу дитину, потім повернулась до

Вільгельма, поглянула на нього своїми чистими очима і сказала:

— Ну, мій друже, як справи? Ви не дали себе збаламутити?

Вільгельм ступив до неї, вона кинулась йому на шию.

— О моя Терезо! — скрикнув він.

— Мій друже! Мій коханий! Дружпно моя! — покликнула вона, палко його цілуючи.

Фелікс тягнув її за сукню і гукав:

— Матусю Терезо, я також тут!

Наталія стояла і дивилась перед себе. Міньйона раптом схопилась лівою рукою за серце, простягла праву вперед і, скрикнувши, впала як мертва коло Наталії.

Всі стенулись від жаху: у неї не відчувалось найменшого руху серця, найменшого сліду живчика. Вільгельм узяв її на руки і хутко поніс нагору; її тіло безвладно звисало з його плеча. Лікар не зміг зарадити лихові. Він і молодий хірург, з яким ми вже знайомі, марне клопоталися біля неї. Бідолашне створіння вже не можна було привернути до життя.

Наталія кивнула до Терези. Та взяла свого друга під руку і вивела з кімнати. Він наче оглух і занімів, не сміючи підвести на неї очей, і мовчки сів з нею на канапі, де вперше зустрів Наталію. На думку спадали йому різні події його життя і швидко линули одна за одною, хоч він про них і не думав, а просто не міг їх відігнати від своєї душі. Бувають у житті хвилини, коли події, ніби ткацькі човники, без упину і перерви сновигають туди й сюди і закінчують тканину, основу для якої ми самі намотали і натягнули.

— Мій друже коханий,— сказала Тереза, порушуючи мовчанку і взявши його за руку,— будемо в таку мить міцно держатися одне одного, бо, може, нам ще не раз доведеться потрапити в подібне становище. Такі випадки краще переживати вдвох. Пам'ятай, мій друже, знай, що ти не один, покажи, що любиш свою Терезу, спочатку хоч би тим, що поділишся своїм горем.

Вона обійняла його і лагідно пригорнула до своїх грудей; він міцно притиснув її до себе.

—— Сердешна дитина,— зворушено сказав він,— в сумні хвилини шукала захисту й притулку на моїх непевних грудях. Хай же твоє вірне серце допоможе мені в цю страшну годину.

Воші СИДІЛИ, МІЦНО обійнявшись; він почував удари її серця на своїх грудях, але в душі його була порожнеча й темінь. Тільки образи Міньйони і Наталії ширяли, як тіні, в його уяві.

Увійшла Наталія.

— Дай нам своє благословення! — покликнула Тереза.— З'єднай нас у цю сумну хвилину!

Вільгельм сховав своє обличчя на Терезиних грудях; його щастя, що він міг плакати. Він не чув і не бачив, як увійшла Наталія, лише при звуках її голосу сльози полилися в нього ще дужче.

— Що бог з'єднав, того я не буду розлучати,— мовила усміхаючись Наталія,— але з'єднати вас я не можу і не можу схвалити того, що горе і взаємна прихильність зовсім, здається, вигнали з вашого серця згадку про мого брата.

Вільгельм на цьому слові вирвався з Терезиних обіймів.

— Куди ж ви? — скрикнули обидві жінки.

— Дайте подивитись на дитину, яку я вбив! — скрикнув він.— Нещастя, коли ми бачимо його на власні очі, не таке важке, як ті муки, що постають у нашій душі силою уяви. Ходімо подивимось на покійного янгола! Щасливий вираз її обличчя скаже нам, що їй там добре!

Обидві подруги, не в силі бувши вдержати юнака, пішли також за ним, але добрий лікар з хірургом вийшов до них назустріч, зупинив і не дав наблизитися до покійної, сказавши:

— Не підходьте близько до цього нещасного тіла і дозвольте мені надати решткам цієї дивної істоти певної тривалості, наскільки спроможна моя майстерність. Я хочу негайно застосувати прекрасне мистецтво, щоб не тільки набальзамувати тіло цього милого створіння, але й надати йому живого вигляду. Передбачаючи її смерть, я все підготував для цього і сподіваюсь, що, з допомогою колеги, це мені пощастить. Почекайте ще кілька днів, не бачивши любої дитини, поки ми не перенесемо її до Зали Минулого.

У молодого хірурга знову була в руках та сама торбина з інструментами.

— Від кого він дістав її? — запитав Вільгельм у лікаря.

— Я дуже добре її знаю,— сказала Наталія.— Віп отримав її від свого батька, який тоді в лісі вас перев'язував.

— О, то я не помилявся! — скрикнув Вільгельм.— Я одразу впізнав стрічку. Віддайте її мені! То це ж вона навела мене на слід моєї добродійниці. Скільки радості й горя бачила ця нежива річ! При яких тільки стражданнях не була вона присутня, а її нитки все ще тримаються! Скільки людей кидали на неї останній погляд у смертний свій час, а барви її ще не зблякли! Вона була свідком одної з найпрекрасніших хвилин мого життя, коли я поранений лежав на землі і ваша милосердна постать з'явилася передо мною, тоді як ця дитина, дочасну смерть якої ми тепер оплакуємо, моєю кров'ю зачервонивши своє волосся, з ніжними турботами піклувалася про моє життя!

Друзі небагато мали часу, щоб довго розмовляти про цю сумну подію та розповідати панні Терезі про дівчину та ймовірну причину її несподіваної смерті, бо сповістили про приїзд якихось чужинців, що, як потім виявилось, зовсім не були чужинцями. Увійшли Лотаріо, Ярно і абат. Наталія пішла назустріч своєму братові, решта присутніх на мить замовкли. Тереза, усміхаючись, сказала до Лотаріо:

— Ви навряд чи сподівалися тут мене застати; принаймні зараз чи й варто було б нам зустрічатись. Але після такої довгої розлуки я щиро вітаю вас.

Лотаріо подав їй руку й промовив:

— Якщо судилися мені страждання і втрата, то хай же це буде хоч у присутності коханої, улюбленої істоти. Я не хочу впливати на ваше рішення, і моя довіра до вашого серця, до вашого розуму ще така велика, що я радо віддаю в ваші руки і свою долю, і долю свого друга.

Потім розмова перейшла на загальні і, я б сказав, на незначні речі. Товариство скоро поділилось на окремі пари. Наталія пішла гуляти з Лотаріо, Тереза з абатом, а Вільгельм і Ярно залишились у замку.

З'явлення трьох друзів такої хвилини, коли у Вільгельма на серці лежав тяжкий біль, замість розважити його, ще більше зворушило і зіпсувало йому настрій, а тому він не міг і не хотів таїти своєї прикрості і підозрінь, коли Ярно запитав про причину його похмурої мовчанки.