Літа науки Вільгельма Майстера

Сторінка 133 з 165

Йоганн Вольфганг Гете

— Досить,— покликнув абат,— решта до слушного часу. Тепер огляньте ці шафи!

Вільгельм підійшов і став читати написи на сувоях. Він здивовано побачив там "Літа науки Лотаріо", "Літа науки Ярно" і свої власні літа науки серед інших йому не знайомих імен.

— Чи можна мені хоч зазирнути в ці сувої?

— Тепер для вас у цій кімнаті все відкрито.

— Дозволите мені одне питання?

— Безперечно! І ви можете сподіватися на рішучу відповідь, коли це торкається справи, що вам близька до серця і повинна бути близькою до серця.

— Тоді добре! Ви дивні, мудрі люди, ваш погляд прозирає так багато таємниць. Чи не можете мені сказати, Фелікс справді мій син?

— Слава вам за це питання! — покликнув абат, радісно заплескавши в долоні.— Фелікс ваш син! Клянусь вам найсвятішим, що є в наших таємницях: Фелікс ваш син! І його небіжка мати за своїми переконаннями була гідна вас. То прийміть же милу дитину з наших рук, оберніться і наважтеся бути щасливим!

Вільгельм почув якесь шарудіння позад себе. Він обернувся і побачив дитяче личко, що лукаво визирало з-поміж килимів: це був Фелікс. Хлопчик негайно жартівливо сховався, як укмітив, що його побачили.

— А йди-но сюди,— гукнув абат.

Хлопчина вбіг. Батько кинувся йому назустріч, взяв на руки і пригорнув до свого серця.

— Авжеж! Я почуваю,— скрикнув він,— що ти мій! Яким небесним дарунком завдячую я своїм друзям! Де ти взявся тут саме в таку мить?

— Не питайте,— сказав абат.— Слава тобі, юначе! Твої літа науки скінчились. Сама природа звільняє тебе від цього.

КНИГА ВОСЬМА

Розділ перший

Фелікс вибіг у сад, і Вільгельм захоплено пішов за ним. Цього чудесного ранку вся природа здавалася особливо чарівна, і Вільгельм переживав найщасливіші хвилини. Фелікс був новачком у цьому вільному і прекрасному світі, а його батько не що й більше знав речі, про які безнастанно і невтомно питався Фелікс. Вони звернулися нарешті до садівника, який мусив їм розказати, як звуться рослини і для чого вони вживаються. Вільгельм дивився на природу ніби іншими очима, а цікавість і прагнення дитини все знати дали йому відчути, як мало інтересу виявляв сам він до речей, що його оточували, як мало знав, як мало вчився. І з цього дня, найприємнішого в його житті, здавалося, почалось і його власне навчання: він почував, що мусить вчитися сам, коли хоче навчати інших.

Абата і Ярно десь не було видко. Вони з'явилися тільки ввечері і привели з собою якогось незнайомця. Вільгельм вийшов до нього назустріч і був до краю здивований. Він очам своїм не вірив: перед ним стояв Вернер, що також якусь хвилину придивлявся, впізнаючи його. Вони найщиріше обійнялись і не могли потаїти, що обидва перемінились. Вернер запевняв друга, що він виріс, зміцнів, змужнів, випрямився постаттю і став значно приємніший у всій поведінці.

— Не вбачаю лише твоєї давньої прямодушності,— додав він.

— Та й вона з'явиться незабаром, як-но ми трохи опам'ятаємось від здивовання,— сказав Вільгельм.

Вернерові багато бракувало, щоб справити на Вільгельма таке само прекрасне враження. Бідолаха, здається, хутчій посунувся назад, аніж уперед. Він сильно змарнів, йогс обличчя стало ще тонше, ніс подовшав, голова полисіла, голос став різкий, крикливий і гучніший, а запалі груди, гострі плечі, безбарвні щоки не залишали жодного сумніву, що тепер це роботящий іпохондрик.

Вільгельм досить був делікатний, щоб одверто висловитися про ці переміни, той же, навпаки, дав повну волю своїй приязній радості.

— Далебі,— покликнув він,— хоч ти й змарнував час і, як я гадаю, нічогісінько не придбав, зате став таким паничиком, що можеш і повинен завоювати собі щастя, тож не процвиндри і не проґав його вдруге. Ти повинен мені з такою статурою багату й гарну жінку підхопити.

— А ти,— сказав усміхаючись Вільгельм,— і досі-таки не зрадив своєї вдачі! Ледве побачивши після довгої розлуки друга, ти вже розглядаєш його як якийсь товар, як предмет спекуляції, на якій можна щось заробити.

Ярно з абатом наче не вельми й дивувалися з таких визнань двох друзів і дали їм повну волю розводитись про минуле й теперішнє. Вернер ходив навколо свого друга, крутив його на всі боки, аж той майже збентежився.

— Ні, ні,— скрикнув Вернер знову,— такого я й не сподівався, а проте, певен, що не помиляюсь. Очі стали глибші, лоб ширший, ніс тонший, а рот приємніший. Ви гляньте-но, як він стоїть! Все на ньому — наче влипло! Ох і везе ж ледацюгам! А я, бідолаха, грець його батькові,— тут він спозирнув на себе в свічадо,— коли б я за цей час не згромадив грошиків, то був би ніщо!

Останнього Вільгельмрвого листа Вернер не отримав, їхня фірма й була тим торговим домом, у компанії з яким Лотаріо мав намір купити маєток. Він і в думці не мав, що зустріне тут Вільгельма.

Прийшов суддя, були пред'явлені всі папери, і Вернер визнав умови годящими.

— Якщо ви цьому юнакові, як мені здається, зичите добра,— сказав він,— то потурбуйтесь самі, щоб наша частка не була зменшена; бо ж від мого друга залежить, чи він захоче купити маєток і вкласти в це частку свого капіталу.

Ярно й абат запевнили, що про це й мови не може бути. Ледве вони обміркували справу в загальному, як Верне-рові забажалося сісти за партію ломбера. Абат і Ярно вмить виявили згоду скласти компанію. Вернер так уже звик до карт, що жодного вечора не міг пробути без них.

Наші друзі, залишившись після вечері на самоті, почали розпитувати один одного про все, що їх цікавило. Вільгельм хвалився своїм становищем серед таких прекрасних людей. Вернер же крутив головою і казав:

— Не можна нічому вірити, поки не побачиш на власні очі! Не один з доброзичливих приятелів запевняв мене, що ти заприятелював з якимось розпусним дворянином, водиш до нього артпсточок, допомагаєш йому грошики розтринькувати і винний у тому, що він тепер у напружених стосунках з усіма своїми родичами.

— Мені було б прикро і за себе, і за моїх добрих друзів, що нас так погано розуміють,— мовив на те Вільгельм,— якби моя праця в театрі не змирила мене з усякими лихими пересудами. Як люди можуть гудити наші вчинки, з яких вони бачать лише найменшу частку і то відокремлено, уривками, бо добро і зло робляться потаємно і на світло випливають здебільшого тільки байдужі явища. Перед ними виводять на високий поміст артистів і артисток, запалюють з усіх боків світло, вся вистава триває лише кілька годин, і то вони не можуть втямити, що там діється.