Тереза усміхнулась і сказала:
— Побачимо, чи будете ви такої думки, як почуєте мою історію.
Вони пішли далі. Розмовляючи про те про се, Тереза його запитала:
— Чи ви вільні?
— Гадаю, що так,— відповів він,— але не хотів би цього.
— Тоді гаразд,— сказала вона,— це означає складний роман, а тому і вам є про що розповісти.
З цими словами вони вийшли на пагорок і сіли під великим дубом, що широко розкинув свій холодок.
— Тут,— почала Тереза,— під цим німецьким деревом, я вам розповім історію одної німецької дівчини. Слухайте ж мене терпеливо.
Отець мій був заможний дворянин цієї провінції, веселий, простий, діяльний, бравий чоловік, ніжний батько, чесний друг, прекрасний господар, в якого я знала тільки одну хибу: він був надто поблажливий до одної жінки, яка не вміла його ціпувати. На жаль, я змушена це сказати про свою рідну матір! її вдача була повною протилежністю до батькової. Це була метка, непостійна жінка, що не любила ні дому, ні мене, своєї єдиної доньки, марнотратна, але вродлива, дотепна, обдарована, що захоплювала компанію, яку зуміла зібрати навколо себе. Правда, її товариство ніколи не було велике і не довго залишалося при ній. Цей гурток здебільшого складався з чоловіків: жодна жінка не почувала себе добре коло неї, бо мати терпіти не могла успіхів інших жінок. Я була схожа на батька і з виду, і вдачею. Як молоде каченя одразу шукає води, так і моєю стихією з самого дитинства були кухня, комори, шпихліри, горища. Порядок і чистота в домі були, здавалось, для мене, коли навіть я ще гралася, моїм єдиним інстинктом, моєю єдиною турботою. Мій батько радів із цього і давав моїм дитячим нахилам доцільну роботу. А мати моя, навпаки, не любила мене і не таїла цього.
Я підростала. З роками зростала і моя діяльність, і любов до мене мого батька. Коли ми бували самі, гуляли полями або коли я помагала йому продивлятися рахунки, то добре відчувала, який він щасливий. Коли я заглядала йому в очі, то мені здавалось, наче я дивлюсь сама на себе, бо саме очі й робили мене цілком схожою на нього. Але ні цього настрою, ні цього виразу не міг він зберегти в присутності матері. Коли вона починала несамовито й несправедливо мене лаяти, то він лагідно заступався за мене, ставав на мій бік, і не для того, щоб захистити мене, а ніби прохав пробачення за мої добрі якості. її примхам вій не ставав на заваді. В неї прокинулась палка пристрасть до театру; театр був зорганізований. На чоловічі ролі всілякого віку та вигляду браку не було, а жінок часто бракувало. Лідія, вродлива дівчина, що виховувалася зі мною і вже замолоду обіцяла бути красунею, мусила брати другорядні ролі, стара покоївка грала матусь і тіточок, тоді як моя мати взяла ролі перших коханок, героїнь і пастушок всілякого гатунку. Я не годна й сказати, як мені було смітно, коли люди, котрих я знала як облуплених, перевдягалися, ставали на поміст і хотіли, щоб їх вважали за щось інше, ніж вони були.
Хоч би як вони перевдягались, чи князями, чи графами, чи селянами, я в цих постатях все одно бачила тільки свою матір і Лідію, барона й секретаря і не могла збагпути, як вони можуть мене переконати, що вони щасливі мп нещасні, закохані чи байдужі, скупі чи щедрі, тоді як я про них знаю зовсім інше. Тому-то я рідко бувала серед глядачів. Я або поправляла свічкп, аби щось робити, клопоталась про вечерю, а вранці, коли вони ще всі спали, я поралася коло їхнього гардероба, що його вони звечора кидали жужмом.
Моїй матері, здавалось, дуже подобалося це зайняття, але її прихильності я, проте, не з'єднала, вона зневажала мене, і я добре знаю, як вона з прикрістю не раз говорила: "Коли б міг виникнути сумнів, хто мати дитини, як можна сумніватися про батька, то цю служебку важко було б визнати за мою дочку". Не можу заперечити, що такою поведінкою вона потроху зовсім відштовхнула мене від себе. Я дивилась на її поведінку, як на поведінку чужої людини, а звикнувши гострим оком слідкувати за челяддю,— бо скажу між іншим, що в цьому, власне, й полягає основа кожного хатнього господарства,— то я, звичайно, добре бачила і взаємні стосунки моєї матері та її компанії. Легко можна було помітити, що вона не однаковим оком дивиться на всіх мужчин. Я стала пильніше придивлятися і незабаром помітила, що Лідія була її повірницею і при цій нагоді й сама ближче познайомилася з пристрастями, які вона за первого молоду так часто грала на сцені. Я знала про всі їхні побачення, але мовчала і не казала батькові ані словечка, бо боялась його засмутити. Але нарешті я була змушена до цього. В багатьох випадках, не маючи змоги чогось зробити, вона підкупала прислугу, яка пішла проти мене, нехтувала батькові розпорядження, не виконувала моїх наказів. Розгардіяш, що звідсіль виник, став мені нестерпний, і я все відкрила, на все поскаржилася батькові.
Він спокійно мене вислухав і сказав нарешті, посміхаючись: "Дитино моя, я все знаю, будь спокійна, потерпи, адже ж і я терплю тільки заради тебе".
Але я не заспокоїлась і не стерпіла. Я нишком лаяла батька, бо пе розуміла, як можна було таке терпітп, хай там яка причина. Я вимагала порядку і вирішила покласти цьому край.
Мати моя була багата, однак витрачала надміру, і це, як я помітила, призвело до звади між батьками. Довго цій справі не іМожна було зарадити, аж поки пристрасті моєї матері самі не привели до розв'язки.
Перший коханець вочевидь її зрадив, і відтоді їй сприкрилось усе — дім, люди, місцевість. Вона хотіла переїхати в інший маєток — там було дуже самотньо, хотіла опо-селитись у місті — там була б не на видноті. Я не знаю, що сталося між нею і моїм батьком,— одне слово, він на якихось не 'відомих мені умовах дав, нарешті, згоду, щоб вона виїхала у південну Францію.
Тепер ми вільно зітхнули і зажили як у раю, гадаю навіть, що мій батько нічого не втеряв, коли відкупився від неї значною сумою. Вся непотрібна челядь була звільнена, і щастя, здавалось, сприяло нам. Так сплинуло кілька щасливих років, усе йшло, як ми бажали. Але, на жаль, таке радісне життя тривало недовго. Зовсім несподівано батька спаралізувало,— в нього відібрало правий бік. Треба було вгадувати, що він хотів сказати, бо йому відібрало також і мову. Вельми важко доводилось мені в ті хвилини, коли він вочевидь хотів залишитись зі мною на самоті, нетерплячими жестами показував, щоб усі вийшли, а коли ми залишалися самі, він не міг вимовити потрібного слова. Його нетерпіння зростало до краю, і стан його засмучував мене до глибини душі. Наскільки я могла здогадатися, він хотів сказати щось таке, що особливо торкалося мене. Як мені хотілося довідатись, що воно таке! Перше я могла все вичитати в його очах, а тепер це була марна справа, бо очі його більш нічого не говорили. Одне мені було ясно: він не хотів нічого, а прагнув лише щось мені відкрити, чого я, на жаль, так і не почула. Удар повторився, і він став зовсім нерухомий, безвладний і невдовзі по тому й помер.