Зовсім по-іншому жпв старий Вернер у своєму темному, похмурому домі. Закінчивши свої справи в тісній конторі за прастарим бюрком, він любив смачно попоїсти, а ще краще по можливості випити, і добра не звпк споживати сам: поруч із родиною за його столом завжди були друзі і всі сторонські, що мали будь-які зв'язки з його домом. Стільці в нього були старенькі, зате щодня сиділи на них гості. Смачні страви притягали до себе увагу гостей, і піхто й пе помічав, що подають їх у звичайному посуді. В його пивниці не що й багато було вина, але випите замінялося ще кращим.
Так і жили собі обидва батьки. Вони частенько сходилися обмірковувати спільні справи. От і сьогодні вирішили вони послати Вільгельма в подорож у торгових справах.
— Хай світу побачить,— сказав старий Майстер,— а заодно і наші справи влаштує в чужих місцях, бо для юнака немає кращої послуги, як своєчасно замолоду ознайомити його зі справою, яка буде його покликанням у житті. Ваш син, в експедиції бувши, так щасливо обладнав свої справи, що я сильно цікавлюсь, як то мій дасть собі раду. Боюсь, що він більше заплатить за науку, ніж ваш.
Старий Майстер, який про свого сина та його здібності був дуже високої думки, сказав ці слова в надії, що його друг почне заперечувати це і вихваляти видатні обдаровання юнака. Але він помилився: старий Вернер, який у практичних справах довіряв лише тим, кого сам випробував, спокійно відповів:
— Все треба вивірити; ми можемо послати його тим самим шляхом, дати інструкції, якими він буде керуватись, хай посправляє різні борги, відновить старі знайомства, зробить нові. Він поможе і в торгових справах, про які я щойно вам говорив, бо, не зібравши докладних відомостей з самого місця, ми небагато чого й досягнемо.
— Ну то хай він і споряджається,— мовив старий Майстер.— А де ж узяти конячку, щоб годилась до цієї подорожі?
— Та недалеко й шукати її. Один крамар в Г., який нам дещицю винен, а втім не погана людина, пропонував мені замість боргу конячку. Мій син знає її, це уповні придатна тварина.
— То хай він її і приведе. Завтра поїде з поштою, а позавтра й вернеться; а тим часом йому приготують валізку і листп, і він на початку того тижня може вирушати.
Покликали Вільгельма і сказали йому про це. Як же він зрадів, коли побачив у своїх руках засоби здійснити свої мрії, що до того ж навіть і здійснилися без його відома й участі! Його пристрасть була така велика, а переконання в тому, що він правильно робить, наважившись скинути тягар дотеперішнього життя і ступити на нову благородну стежку, було таке щире, що його сумління анітрохи не ворухнулось, жодна турбота не засмутила його, ба навіть цей обман він до якоїсь міри вважав за священний, бо певний був, що батьки і родичі згодом хвалитимуть і благословлятимуть його за цей крок. В цьому збігові обставин Вільгельм вбачав навіть провідну вказівку долі.
Як нестерпно нудно було йому чекати до ночі, до того часу, коли знову побачить свою кохану! Він сидів у своїй кімнаті і так обмірковував план своєї мандрівки, як спритний злодій або чарівник в ув'язненні, який іноді звільняє ноги від міцних кайданів, щоб упевнитися, що порятунок можливий, ба навіть ближчий, ніж цього домислитись може короткозора сторожа.
Нарешті вибила нічна година; він вийшов з дому, струснувши з себе всякий гніт, і почвалав тихими провулками. На великій площі підняв руки до неба і відчув, що все залишив за собою, що від усього звільнився. Тепер він уже уявляв себе в обіймах коханої, а тоді з нею ж укупі на сліпучому театральному помості. Повінь надій захопила його, і лиш іноді покрик нічної сторожі нагадував йому, що він мандрує ще по цій землі.
Його кохана вийшла до нього на сходи, і яка ж чарівна! Яка мила! Вона зустріла його в новому білому негліже, і йому здавалося, що вона ще ніколи не була така уроча. Так обновила вона подарунок відсутнього коханця в обіймах присутнього, віддаючи йому пристрасно, щиро все багатство своїх пестощів, якими обдарувала її природа та навчило мистецтво, то хіба ж тут можна питати, чи був він щасливий, чи почував коли більше блаженство?
Він розповів їй про все, що сталося, і в загальному сповірився у своїх планах, у своїх бажаннях. Він знайде собі десь притулок, а потім візьме її до себе, бо сподівається, що вона не відмовить йому своєї руки. Але сердешна дівчина мовчала, ховаючи свої сльози, і лише пригортала друга до своїх грудей, а він, хоч і тлумачив її мовчання сприятливо для себе, проте бажав певної відповіді, особливо коли якнайскромніше запитав її, чи не може він хоч сподіватися на те, що буде батьком. Але й тут відповіла вона лише зітханням і поцілунком.
Розділ дванадцятий
Другого ранку прокинулась Маріана лише для нового смутку. Вона відчувала себе дуже самітно, не могла й глянути на денне світло, лежала в постелі і плакала. Стара присіла до неї, намагалась угамувати її, розрадити, але їй не одразу пощастило загоїти поранене серце. Бо наближалась мить, котрої сердешна дівчина чекала як останньої в своєму житті. Чи можна ж себе почувати в жахливішому стані? її коханий від'їжджає, нелюб погрожує приїхати, але найстрашніше нещастя попереду, коли обидва коханці зустрінуться, що легко може трапитись.
— Заспокойся, любочко,— гомоніла стара,— не виплакуй же своїх прекрасних оченят! Хіба ж це таке велике нещастя мати двох коханців? І коли ти всю свою ніжність можеш віддавати лише одному, то будь принаймні хоч вдячна другому, що так про тебе турбується і з певністю заслуговує назви твого друга.
— Мій коханий ніби передчував,— крізь сльози відповідала на те Маріана,— що нас чекає розлука. У сні йому привиділось те, що ми так старанно від нього намагались приховати. Він так спокійно спав поруч зі мною. Аж раптом чую, він бурмоче крізь сон якісь невиразні, тривожні слова. Мені стало страшно, я буджу його. Ах! З якою любов'ю, з якою ніжністю, з яким запалом обійняв він мене! "О, Маріано! — покликнув він,— з якого жахливого стану вирвала ти мене! Як мені дякувати, що ти визволила мене з цього пекла? Мені снилося,— вів далі він,— що я десь далеко від тебе, в якомусь незнаному краї, але твій образ линув передо мною. Я бачив тебе на якомусь чудовому пагорку. Все залите сонцем. Яка ти чарівна тоді була для мене! Але це трпвало недовго, я побачив, що твій образ спускається все нижче і нижче, я простягав до тебе руки, але ти була далеко, і я не міг тебе досягти. Твій образ спустився ще нижче і наблизився до великого озера, чи, краще б сказати, болота, що широко розлилось у стіп пагорба. І раптом якийсь чоловік подав тобі руку. Він, здавалось, хотів тебе повести вгору, але повів убік і ніби потягнув за собою. Я закричав, бажаючи тебе остерегти, бо не міг до тебе дістатися. Коли я поривався йти, то наче приростав до землі, а коли міг іти, то вода ставала па шляху і навіть крик мій тлумився у згнічених грудях".