І казав гість нічний Федір Баглій до Уляни Семирозумихи так:
— Може б, ми і не зайшли, не турбували б вас, тітко Уляно, серед ночі осінньої, але ж тамочки, на Мньовщині, наші родаки і багато люду різного залишилося і не мусить їх Зміюка ненаситна проковтнути. А зоря, наче ракета, на вас показала, що тольки ви можете мньовських людяк порятувать, кого ще встигнете. Батько мій Петро Баглій змалечку служив у лавці купця, потім свою лавку відкрив, не лавку, а скоріш — рундучок, але якось на сім'ю заробляв торгівлею. Він був прихованим ворогом російського царизму, мав зв'язки з революціонерами мньовськими і в громадянську війну допомагав червоним партизанам. У наші уже дні батько мій завідував буфетом Олешнівської торфорозробки, біля залізничної станції Верба. І ось мого шістдесятитрьохрічного батька забрали з роботи. До Мньова від станції Верба — дванадцять кілометрів, його вели пішки три міліціонери, люди сеє бачили, тольки міліціонери — на конях, а він — своїми двома, по болоту, із зав'язаними за спиною руками. І привели його у відділення НКВС, зачинили у переповненій камері. А за місяць до сього батька уже викликав начальник відділу НКВС, Шльома був такий, потім його зробили теж ворогом народу, уже як капітан Агас у Мньові з'явився. Дак Шльома його відпустив, тольки попередив, аби менєй згадував про своє знайомство колишнє із революціонерами, бо вони усі уже сидять по тюрмах, а дехто і розстріляний як ворог народу. Батько трохи мені про сеє сказав і замкнув рота. Але не помогло сеє, бо капітан Агас як тольки з'явився, так і загріб його. Матка кожен день ходила до відділу енкавеес, стояла під ворітьми, бо вже його височезним парканом обгородили і за ворота нікого не пускали, але ніхто їй і слова про батька не казав і передач не приймали. Так минуло тижнів зо два, а в матки хрещениця була, яка в готелі районному працювала, а тамочки енкаведисти наїжджі проживали і вона з ними була вась-вась, навіть із капітаном Агасом самим. Дак матка попросила її дізнатися про нашого батька, що з ним. І ось через декілька днів вона забігає до нас увечері, просить світла не запалювати і розказує, що нема уже нашого батька в живих, що сильно його допитували, бо думали, що він очолював шпигунську організацію на станції Верба, а йон, мовляв, ніяк не признавався, дак усього з ним було, про що страшко і згадувать, а тади йон не витримав наруги, якось що вибіг, відштовхнувши міліціонера, у двір районного відділу НКВС, і там його застрелили серед білого дня, наче при спробі втечі, і тіло одвезли у ліс, де закопують тих, хто в зубах у Змія побував, але не дожований ним, і щоб ми не шукали, бо і нам такеє ж буде. Дак матка як стояла коло лавки на кухні, так і бехнулася на долівку, ще й об край лавки головою ударилася. Ми до неї, вона вже і не дихає. Так я батька і матку похоронив водночас. За маткою на кладовище тольки сестра її двоюрідна і йшла, та вже ж я, та візник, бо знали, що батька енкаведисти примучили, що я — син "ворога народу", як подуріли люди зі страху. Я ж у дев'ятому класі навчався, а вечорами — підробляв, гасла в кінотеатрі малював, по червоних полотнищах — крейдою. Дак дійшло до того, що одного дня прийшов до класу директор школи і каже: "Негайно здайте усі зошити!" А на зошитах — портрет товариша Сталіна, крапочками такими видрукуваний. І як довго на той портрет дивитися, справді здасться, що на лобі у Сталіна — хрестик. А се вже нам казали. І вже тоді нам твердили з дня у день: "У нас лише один вождь — товариш Сталін". Ну, думаю, як ти, сучка, один вождь у нас, то се ти од мене батька і матку забрав, молодими їх у могилу поклав. І пішов я увечері до кінотеатру гасла малювать. І намалював я величезне гасло, білими літерами по червоному: "Хай живе убивця Сталін!" І не став я чекати, поки директор з'явиться, бо йон завжди перевіряв гасла перед тим, як дозволити їх вивісити над входом до кінотеатру, а забрався на горище і повісив полотнище теє на фасаді, вранці, думаю, на роботу ітимуть і в чергу по хліб та мануфактуру і почитають… А сам ухопив у торбу, що там із їжі було у коморі, сала та хліба, хату замкнув, ключа тітці заніс, щоб наглядала. І подався в ліси куди очі бачать. А ми з батьком по гриби полюбляли ходити, аж сюди ось, за річку Сиволог, у Чорний ліс, і колися на землянку надибали, у Вовчій улоговині. Ну, а далєй ви знаєте, тітко Уляно. Отак я вождю одомстив за смерть родаків своїх, хай і по-школярськи, але одомстив. Але це луччей, аніж од страху тремтіти і арешту дожидатися щоночі. У батька мого друг у Середній Азії проживає, писав батькові, як ще був живий батько: "Коли що, хай твій хлопець до мого порога прибивається, тут, між верблюдів, людині легше загубитися…" Так і зроблю, а там — видно буде. Може, война — а война багато що спише, багато що змінить. А щодо зорі, на ракету схожої, то це усе дядьки правду говорять. Бо я на власні очі бачив, і ми ішли на зорю над хутором вашим, як по карті, і наче магнітом нас тягло, бо мусили розказать вам, тітко Уляно, що на Мньовщині нашій робиться. Хоч, може, теперечки воно скрозь такоє. Але, як ви не поможете мньовчанам од Змія освободитися, хто інший поможе, і поїсть йон усіх, і пусткою земля наша стане, як після татарської навали…
І пішли подорожні у ніч, і провела їх Уляна до хвіртки, і перехрестила услід. Тяжка їм дорога стелилася попереду, по країні, окупованій силою чорною, нечистою. Пішли подорожні, а на душу Уляни ношу тяжку повісили. Аж згорбилася Уляна під тягарем тої ноші, бо так уже їй судилося: чуже горе сприймати як своє. А якщо горя навколо стільки, що ні розумом обійнять, ані у серце ввібрати, як людині чутливій на світі білому жить?
А вранці пішла Уляна по кутку, до людей хутірських і за двір Загальний, просячи дівчат, незайманок, що тільки-но дівувать починали, просячи прийти до неї, Семирозумихи, на вечорниці, Із п'ятниці на суботу, а батькам своїм сказати, що у неї, Уляни, і заночують, І згодилося сім пуддівок прийти до неї на усю ніч, а їй сімох і треба було. І попросила Уляна у сина Кузьми лампу гасову, дванадцятилінійку, і в своїй лампі скло помила, висушила, гніт новий вкрутила і гасом запаслася. І вікна халупи своєї завісила вона щільно, щоб І промінчик на вулицю не процідився. А як прийшли до неї дівчата, з Хутора та вулиць ближчих, семеро їх було, як квіточок у вінку, не сказала вона їм правди, бо рознесеться по селу, а із села — і далі, а сказала так: "Дєвки-незайманки! Прийшли до мене людяки із мньовського берега і просять мене помогти їм у біді їхній, а я — вас прошу, бо ніхто, окрім вас, сього не зробить. Занадилася у село Козероги, на Мньовщині, одкуль невістка моя родом, Кузьмина жо'нка, баба-повітруля, відьма по-простому, і наслала повітруля такеє^що нема дощу там давненно, болото горить уже котрий місяць, діти хворіють, а дорослі зникають невідь-куди, наче крозь землю провалюються. І ніщо їм не помагає і не поможе, як ми з вами не поможемо, виткавши та вишивши рушник-обиденник, до схід сонця, як сеє ще баби-прабаби робили, які щось знали. Клали вони такий рушник-утиральник на роздоріжжі, або на хрести натягували, або вулицю застеляли, і нечиста сила безслідно зникала з тої місцини невідомо куди. Тож і ми мусимо так зробити, аби порятувати сусідів наших через річку Невклю, адже нечисть тая і до нас завтра може перекинутися. Ви теперечки сильно грамотні і можете підсміюватися над словами старої Уляни, але не поспішайте сміятися, а подумайте над тим, що і до нас люди на сій землі жили тисячоліттями, із покоління у покоління, і не були вони дурніші од нас…" І пішла Уляна в комору, і дістала із скрині полотно сирове, непране, яке берегла з весни минулої, на такий ось випадок. І годилося те полотно на рушник-обиденник, так її ще Нестор Семирозум навчав, як живий був. І розстелила Уляна полотно на столі, а навколо столу дівчата сіли. А лампи гасові горіли над столом, як сонечка в небі. І одна з дівчат посередині сувою стала узор вишивать, а інші — з країв, по мережці. Уляна ж подавала нитки їм, муліне, і приговорювала про себе, в куток, як навчав її покійний Нестор. І ще сонце не зійшло над Пакулем. ледь-ледь біліти почало, а дівчата-незайманки вишили того рушника. Дякувала їм Уляна як могла, кожній по хустці крамничній вручивши, бо грошима не можна було дякувать. І провела вона дівчат із двору, а сама стала в дорогу далеку збиратися. А ще не вкрилася Невкля кригою, хоч пізня осінь була, ще ходив катерок до Мньова із центру обласного, і до причалу пакульського він приставав. І не сказала Уляна нікому, навіть синові та невістці, куди їй дорога стелиться, а просила тільки за курми та козою наглядать, бо це вже вона козу тримала. І не сказала вона нікому, бо так треба було, а пішла стежкою, поза коморами, повз Вишневу гору до причалу, щоб менше люду дорогою зустріти. І як прийшла Уляна на причал, тут скоро і катерок причалив. І запитав у неї матрос, який сходні круті опускав: "Куди се ви, бабо, по сходнях деретеся, як курка на сідало? Луччей би ви домували, аніж у таку негідь по Невклі назустріч зимнику пливти…" А вітер справді колючий, крижаний вздовж ріки нісся і шуга в березі уже ледь-ледь бриніла. "Треба бабі, дак і дереться!" — відповідала Уляна, намацуючи правицею складеного учетверо рушника на грудях, під ватянкою, перехрещеною хусткою вовняною. І хоч довго пливти було до Мньова, Радуль, Смоляж і Ловинь проминаючи, промішаючи вустя річки Сиволог, болото Замглай і ліси Сіверські, майже не заходила до салону, у затишок, а день цілісінький простояла на кормі, де ляпаси стрічного вітру менші, слабші, дивилася на беріг мньовський, і вуста її ворушилися, заклинання нашіптуючи, яким навчив колись Нестор Семирозум. "Що ви, бабо, туточки ворожите? — запитував матрос, вибираючись на холод, аби опустити сходні на дощаті причали сільські, у Радулі, Смоляжі та Ловині. — Ходіть луччей у тепло!" А Уляна віджартовувалася: "Якщо й ворожить баба, то не на зло, а на добро, не відьма ж вона…" А рушник-обиденник з-під ватянки, з-під хустки вовняної, перев'язаної навхрест, рвався, наче здобувався раптом на крила, готовий летіти на беріг мньовський, попід хмарами осінніми, низькими, Уляна ледве стримувала його.