І казав гість нічний Петро Мшар до Уляни Семирозумихи так:
— Я — член партії більшовиків із вісімнадцятого году і ні у що таке ніколи не вірив, але сії вже ракети над селом Пакулем, над вашим хутором, над хатою вашою бачив я на власнії очі, і тягло мене сюди як магнітом. Але мушу розказать, як дійшов я, опартієний давно, до жисті такої у землянці, у Вовчому урочищі, бо так яно зветься од тих пір, як я партизанив у Чорних лісах, бо навколо у Краї німці хазяїнували. Довго розказувать, ще довшей слухать, і усього не перекажеш, не переслухаєш, що переживать довелося, хоч би і сто ночей, а не одну ми отак не спали. Почну із двадцять дев'ятого году, коли Мринський більшовицький комітет постановив вислать триста членів партії для роботи в районах. Коли заповнював я анкети, там був пункт, чи бажаєте ви їхать на район, я написав, що — не бажаю. Мене викликали в обком і запитали, чому я не бажаю їхать організовувать п'ятирічку на місцях, я сказав чесно, Ідо маю трьох дітей і четверте уже на підході, поїду, але без особливого бажання. Тоді мені кажуть: "Очольте артіль "Гужпраця", — під самим Мрином, вважай на околиці, і я очолив. А був в артілі секретарем більшовицької партії і водночас завгоспом такий собі Кецельман, і ми з ним не помирили. Бо перевірив касову книгу артілі і виявив, що кооперативний магазин виплатив у касу артілі двісті шістдесят карбованців, а привласнив їх згаданий Кецельман. У цей час відбувалася чистка в партії, я пішов на збори і заявив на Кецельмана, що він привласнив артільні гроші, а ще — одержував у кооперативному магазині дефіцитні товари, які продавалися по картонках, це мені підказали самі продавці. І Кецельмана виключили із партії. Наступного ранку у конторі артілі він вийняв наган і став мені погрожувати. А я показав дуло нагана із-за пазухи і сказав: "Сховай свою пукавку, бо я тебе ранєй вишию так, що й матка родна не упізнає". І він зів'яв і зник із артілі, хоч невдовзі, виявилося потім, поновився у партії. У тридцять п'ятім году я вступив до Українського сільськогосподарського університету імені товариша Артема, через два роки закінчив його і був направлений обласним сільгоспвідділом у Мньовський район, у село Печенюги, на місце директора радгоспу, уже оголошеного ворогом народу і посадженого нашими органами. Приїжджаю я у Печенюги, знайомлюся із начальником політвідділу, він же — секретар первинної ячейки, а тут і знайомиться не треба: сам товариш Кецельман, власною персоною. Осьдечки як часом судьбина лиха жартує з нами. Поглянув я на його пику упихану, задоволену і думаю: "Се ж ти, гад, мого попередника з'їв, у вороги народу вписав, тепер дивишся на мене як кіт на мишу, теперечки і мені яму копатимеш…" Аж так і получилося, бо до усього, що між нами було колись, йон сам хотів директорувать, а туточки знову наче моє зверху. Ну ось, що я не зроблю, летить у райком, та і ще кой-куди, на мене бомага, що я і сякий, і такий, і підозрююся у всіх гріхах. Ну, але тут уже йон копав під мене болєй по економічній часті. Довго розказувать, коротко слухать, не проробив я і місяця, дзвонить мені слідчий прокуратури: "Мшар, пришли до мене свою машину, у мене там є діло…" А у мене яка машина — тольки вантажна, та і на тую свиней грузять, щоб везти у район. "Осьдечки виїжджаю, — кажу, — із свиньми, і до вас заїду". А сам кажу шоферові, уже як їхали ми у район із свиньми: "Калі шо, хлопче, зо мною, сам здаси свиней, а жонці моїй у Мрин (а вона там із дєтьми у матки жила), а жонці моїй у Мрин даси телеграму…" Бо не буде кому, думаю, і шматок хліба передать, у мене тут нікого, ні родака, ні півродака. А се уже серце мені підказувало, до чого воно ідеться, куди моя жисть котиться. Ну, зайшов я до слідчого, а йон мені показує ордер на мій арешт. Дак не дозволили вийти і шоферу двох слів сказать, а повели мене одразу у тюрму. А було у мене із собою двісті п'ятдесят карбованців, я відпоров у кепці під козирком і сховав їх. Так їх і не знайшли, і досі зі мною. І ось вштовхнули мене у одиночну камеру, де уже було п'ятнадцятеро людей. Лежали вони на підлозі, головами у різні боки. Мені кажуть: "Проходь до протилежної стінки". А там — параша. Я пробрався до середини камери, присів: "Ось тут моє місце…" А там було повно кримінальників, бо се ж камера не для політичних, а таких, як я, бо я ішов по господарчій частині і сеє мене порятувало. Дак один із кримінальників і каже: "Тебе, сучка, сорок років тюрма чекала, а я тут — виріс!" І ударив мене в лице. Я, звичайно, не відбивався. Але вартовий крізь віконце у дверях сеє все запримітив і доповів своєму начальнику. Зайшов до камери начальник, і вартовий показав на кримінальника: "Ось цей ударив". Начальник варти запитує мене: "Яку ти хочеш кару йому?" Я відповідаю: "Ніякого покарання йому не треба, ми уже помирилися…" Опісля мене ніхто із кримінальних не чіпав. З нами сидів євангеліст, якого усі звали попом, із нього знущалися, я заступився, і піп став віддавати мені частину свого хлібного пайка, кажучи, що йому — забагато. Так минуло з місяць, нарешті викликає мене слідчий і починає задавати запитання, відповіді мої записує. Потім дає мені протокол допиту і вимагає підписати. Я читаю протокол, а там записано зовсім інше, аніж я відповідав, Я і кажу слідчому: "Ви зібрали сюю брехню на мене і мої відповіді на ваші запитання перебрехали і хочете, щоб я сюю брехню підписав, але я не буду її підписувати". А слідчий як визвіриться на мене: "Ти що, влади не визнаєш?! То ми з іншого боку зайдемо, з політичного!" Я йому відповідаю: "Сьогодні ти влада, а завтра ти будеш в одній камері зі мною сидіти за таку брехню…" — "Ти що, у карцер захотів?!" запитав слідчий. У мене від такої розмови, хоч я і не плакса, потекли сльози з очей. Тоді слідчий і каже: "Добре, заспокойтеся, не буду я вимагати підпису вашого, обійдемося без нього…" І дуже мені не сподобалася доброта його, що я сильно насторожився. Трохи часу спливло, заходить до камери начальник мньовської в'язниці і запитує: "Хто тут — Мшар?" — "Я Мшар", — підхоплююся. Думав, Іцо уже на звільнення, бо нічого такого мені пришити не можуть, а коли душа часнику не їла, смердіти не буде, так я завжди вірував. "Ви сто— ляр?" — далєй запитує начальник в'язниці. Туточки мене тривога якась за серце здавила, бо я не столяр ніякий, а хтось же йому показав на мене, що, мовляв, столяр. Ну, сяке-таке по господарству можу, думав, мо', яку шафу у кабінеті йому підправити. А як вийшли в коридор, йон і каже: "Тебе повезуть зараз у мньовський районний відділ енкавеес, помагатимеш там паркан робить". А се ж ви знаєте, в'язниця мньовська на околиці міста, а енкаведисти — яни у центрі Мньова, луччей би і не знать, се правда. І ось мене ведуть вулицями райцентру, а не везуть, бо не великий я пан, нема для мене машини, полуторка, яка звичайно по харчі їздить, поламалася. Так мені сказали. А мені що — іти ще й луччей, бо я геть засидівся у камері. У Мньові мене мало хто знає, а хто знав — тих уже посадили, бо ми в тюрмі чули, що працює енкавеес, з новим начальником Агасом, як млин, людей меле і Змієві у пащеку ненажерну відправляє. Люди ж із волі приходять, передають, язики усім не одріжеш, та ще у камерах для кримінальних. Люди стрічні, побачивши, що в'язня ведуть, хутчіш ховаються хто куди — за тини, у перевулки, у хати, аби лише не бути свідками невідомо чого. Час такий, влада така, що туточки скажеш, винуватити усіх не будеш. Бо сміливі — вони давно у казематах і на тім світі. І веде мене вуличками Мньова безвусе ще хлоп'я, тольки призване, здається. Із села якогось забитого. Я у нього і запитую: "Дак ви, громадянине начальнику, чекатимете на мене увесь день, покуль я працюватиму, чи як?" А йон озирнувся навколо, і щось людське у його очах зблиснуло, озирнувся та й каже: "А чого б це я на вас, дядьку, чекав, не було мені такого наказу. Бо до тюрми ви уже не вернетеся, пропрацювавши із тим дядьком, що у стогу, в саду райкомівському живе, а залишитеся у НКВС…" Ну, тут я уже і став кумекать, що до чого. Хоч ще не знав, що то за дядько, що у стогу, в саду райкомівському живе. А як побачив Костючка, його очі бігаючі, а я його трохи знав по роботі, ранєй, так і пойняв: се — качка підсидна, рішили вони мене додавши, не так, то так, не по кримінальній справі, бо там важче пришить, то по справі політичній, туточки вже — кожен перед владою винен, або щось колись не те ляпнув, або — подумав… Костючок сей мені і каже: "Сьогодні будемо не паркан будувать. Із парканом встигнеться, я уже од вулиці сяк-так зліпив, а будемо козирки над вікнами набивать, щоб політичні з підвалу і неба не бачили, не те що двору чи вулиці, так мені наказано, і треба сповнять. І що це воно за порядки такі в Країні Рад, що вже заборонено людяці і на небо глядіти?.." А сам на мене зирить оком косуватим, жде, що я скажу. А я — наче води у рот набрав, мовчу. Він до мене і так, і сяк, Костючок сей, і про Сталіна щось погане закине, і про Конституцію, і про розстріли командармів, і про фашистську Німеччину та про Гітлера, і про Японію та італійського Муссоліні, а я — лише одне до нього: "Молоток подай!", чи "Гвіздки малуваті", чи ще щось там, по роботі. День осінній короткий, ось уже і до ночі хилиться. Тут Костючок не витримав, просить мене: "Та бовкни ти хоч щось, Петре, супроти сеї влади, так не люблю я брехать, а доведеться, бо вже тебе Агас все одно не випустить, Змієві харч треба, не ти перший, не ти останній…" А я — наче того усього не чую. А сам думаю: "Ось ти, гаде, і проговорився, тепер мені виходу нема, хоч круть, хоч верть, та під цими козирками, які я на вікна енкаведистських підвалів набиваю, смерть… Тольки ж я ще поборюкаюся з вами!" А ми дошки у саду брали, над річечкою, левадка там така, а далі кущі, кущі, і до самої Невклі та лісу, я місця сії трохи знав, партизанив коли, доводилося до багатеньких у гості ходити, серед ночі, бо здохли б у тих лісах, на самих шишках та мохові. І ось, значить, беремо ми дошку, щоб розпилять, а вже так стемніло наче, уже нам останнє вікно залишилося, до будинку НКВС наче далеченько. Я за живіт ухопився і біжу у кущі над річечкою: "Почекай, щось мене із шлунком розквасило!.." Ну, не буде ж йон за мною бігти. А я за кущі, та в ніч, у туман, у болото — і дав дьору. Уже як із Мньова у ліси вибирався, бачив, що машини по соті роз'їздилися, очищами своїм крізь ніч виблискують, але уже мене ніч та ліси сховали, дурний я, чи що, щоб сошею тікать. А мав я теє Вовче урочище на прикметі, і землянку у ньому, з партизанських часів своїх, у Чорному лісі. І таки надибав її, і поселився, туди ніяка машина не проїде, та не кожна і людяка пройде, стежка — як нитка тонка між боліт і нетрищ. Одтуль я у хутори лісні ходив, картопелькою, сим-тим запасся, ну, думаю, перебуду трохи, поки ганятися за мною перестануть, тади далєй диму дам, куди-небудь за Урал, у тайгу чи на Далекий Схід, де люди робочі треба, а познєй уже із сім'єю спишуся, якось буде, не пропаду, усе ж луччей, анєй Змієві прямісінько у зуби. Дак, мо', з тиждень просидів я сам у землянці, як Робінзон Крузо на своєму острові, коли Федько Баглій заявляється, на димок грубки пригойдався, од того ж Змія рятуючись, а далєй і Андрій Юревич до нашої лісової комуни пристав, йон уже розказував. Отак ми жили-поживали, а як стало підмерзать, стали думать: "Це ж нас знайдуть по слідах, коли сніги випадуть, треба далєй у світ людський гойдаться, хоч і страшнувато, бо у таку годину людей боїшся болєй, анєй звір'я усякого…" І рішилися ми іти, утрьох, до першої залізничної станції по сей бік Невклі, далєй од Мньова. Аж тут загорілася зоря, наче ракета, над хатою твоєю, Уляно, і ми зайшли, щоб розказати усе сеє і далєй прошкувать, світ за очі…