Дак лучче б більшовики і не верталися ніколи.
А як німець довшей похазяїнує у Краї, мене, Якова Дахновця, по-вуличному Коршака, в осій ось могилі черва живцем з'їсть.
Хоч круть, хоч верть, хоч під більшовиком, хоч під фашистом, а бідному Коршакові — однаково смерть.
Коли Місяць стомився викочуватися на крутогір'я небес і ночі темними стали, Коршак виповзав із землянки, бродив між купиння, як чорт-болотяник, відповідав протяжним, тужним виттям на вовче виття у Страхоліссі.
Дак скоро йон так натренувався, що гомонів із вовками, як із родичами.
У ближчих селах чули теє виття його, скумасне, і голови під подушки ховали, так воно душі людські дерло.
Дак се вже і в живих Коршака не було, а люди, вовче виття зачувши, казали, що то пакульський Каїн у снігах виє на Місяць, прощення за гріхи свої перед людьми вимолюючи.
А як на дні торби самі крихти солі лишилися, про партизанство уже не думалося Коршакові. Днів зо два ще тримався, розтоплюючи сніг та кригу на вогнищі і сьорбаючи гарячу воду із консервної банки, нарешті зважився іти додому, по харчі. Обійшов він Пакуль лугами, перебрів заковану у кригу річку Синявку, а там уже й левада його, і город його. У задвірковому віконці хати світло ледь тепліло: не спить Дуська, каганчика палить, його піджидаг. І розвиднілося Коршакові на серці його, і ступив він під стріху, щоб у вікно пошкрябатися, щоб тільки Дуська почула, і більш ніхто. Аж тут біля вуха затвор гвинтівки клацнув: "Хальт!.." Ноги Коршака самі підігнулися, осів він на призьбу, а руки — як дві гілки на вітрі, над головою хилиталися.
Бо се вже ж німці у хаті Дахновців проживали, наче в казармі, і вартовий щоночі в садку стовпів. А Дуську з дочкою новий пакульський староста Тимоха Нужда до Німеччини вписав, і їх на станцію одвезли, під вартою. Думалося Коршакові, що йон додому іде, а йон прямо у німецькі руки притьопав. Так у книзі жисті його було записано.
А як примкнули німці Коршака у льохові його мурованому, поковзав він по сходинках, намацуючи в стіні цеглинку, за якою коробочку із золотом колись давно сховав. Бо ще він про живе думав, ще надію мав — від смерті відкупитися. Але хтось уже до нього постарався: вивалена була цеглина, і перемелена кротами земля сипалася зверху у вузьку дучку. Лише він та Дуська знали про скарб, схований у льохові. Тепер — ані Дуськи, ані золота, ані надії. А усе ще думалося, чи не вдасться утекти з погреба: товкся коло дверей, тиснув плечем, наче не сам їх залізом оббивав і засуви міцні замовляв у колгоспній кузні. А під ранок так замерз, що вже ні про що не думалося, не гадалося, думки у голові позмерзалися. Аж уранці одчинилися двері льоху і голос Тимохи прогучав із хмари морозного туману: "Ну що. проклятий Коршак, хіба не обіцяв я тобі, що повернуся із Сибіру і довжок свій оддам із процентами?.." І ударив Дахновця кованим чоботом у груди. І котився він клубком по крутих сходинках, поки не розпластався на глиняному дні льоху.
"Повзи до мене на колінах, суко!.."
Дак Тимоха бив його носциком під дихало, нокуль Коршакові забракло сил угору по сходинках колінкувать, і хужей мішка з половою йон зробився. Се мені самі поліцаї пакульські розказували, вони стояли там і бачили.
І кинули Коршака на сани, і повезли у поля, до скотомогильника, так староста наказав. Там поставили його поліцаї коліньми у сніг над ямою-глибкою, у яку люди падло скидали. Тимоха нагана з кобури дістав, кулю послав у цівку і запитав: "Ну як, Дахновцю, страшка видима смерть?" — "Страшка…" — ворухнув неслухняними вустами Коршак. А очі його дивилися на дно ями, де здохлятина усяка, погризена вовками, валялася: "Страшко умирать. І жить — сі раніш". — "А тим, кого ти на край ями доносами своїми підводив, ще страшкіш було, вони молодші були і болєй жить хотіли". Тут згадав Коршак слова Біблії, пакульським попом начитані, і промимрив: "Я — Богом мічений, і хто уб'є мене, семикратне) пімщений буде. Щоб ти знав ссе. Тимоха, бо теж скоро здихатимеш, довго і нудно…"
Дак Тимоха тольки засміявся на сеє, так мені поліцаї, які по самогоняру, па тютюнові та лозі настояну, до мене бігали, розказували. "Уже я стольки разів помирав, — Тимоха каже, — там, куди ти мене, безневинною, послав, що уже мені померти як цигаркою затягтися… Там мене друзяки твої, енкаведисти, комісари, навчали людей у потилицю убивать, так у них було заведено. Але ти у мене так леїко не підеш із сього світу, ти з ним довго проіцаїймешся, ти і мертвим заздритимеш…" І штовхнув Тимоха Коршака ногою у яму, а як розтягся той у заметі сніговому, на дні, на кістках та недогризках коняки здохлої, стрелив тричі в живіт. Хрипів Коршак із дна ями, аби добили його, але Тимоха повів поліцаїв у село.
І волав Коршак до Бога на небі, щоб смерть йому послав. А Бог дивився з неба сліпучим сонячним оком і мовчав до нього. А як заплющилося око небесне і сутеніти стало, набігли вовки із Страхолісся і тіло Якова Дахновця, но-вулнчному Коршака, що за великого мудрагеля і хитруна поміж пакульців мався, ще живого, гризли вони…
І скотилася з Місяця, що на небо знову виповз, сльоза біла і на землю снігами глибокими упала.
Із Книги днів
Книгу Федори вписую я до Книги днів на віки вічні, аби знали люди у будучині, що мені у жисті сій довелося перенести і розчинитися в ній до останочку, як листочку веленому, що падає в землю і порохом стає, аби дерево далєй жило, квітом новим квітувало. Дак такочки і я, наче той листочок, тілом і душею дєтві своїй, родові, людям близьким і далеким, з якими судилося мені од родження до смертної години в одному поїзді по шпалах років їхать (бо що таке жисть, як не подоріж сяя крізь час?), оддалася безоглядно, самої себе зрікаючись задля ближніх, покуль не залишилася од мене тінь сама. Бо так навчав мене посланець богів небесних і літописець горя людського Нестор, Семирозумом прозваний ще за життя його земного: "Хай-бо од тебе, земної, сама тінь зостанеться, усе інше оддай людям, тади тінню легкою до богів небесних підіймешся і галакатимеш із ними, як ось ізо мною". І скоро сеє станеться, бо уже од мене, виробленої, вигорюваної, сама тінь прозорая і зосталася…