Ще дніло, як підійшов він до лісникової хати, поблизу Русалчиного озера. Переказували люди, що у ній сестра його Катерина із хлопчаком усиновленим проживає. З димаря димок солодко вився, відблиски вогню золотіли в шибках занесеної снігами хати. Постукався Коршак у вікно і на коліна біля порога опустився. Зуб на зуб йому не попадав, на мороз лютий заходжувалося. Катерина (ледь упізнав, так постаріла, стільки років не родичалися!) відчинила сінешні двері і мовчки стояла в порозі. З-за плеча її рослявий хлопчина виглядав. І заспішив Коршак жалібно: "Прости, сестро, що так із тобою повівся і на багато годків од тебе одвернувсь. Прости і дай притулок у теплій хаті хоч на одну ніч…" Катерина довго мовчала, повз приходна дивлячись очима холодними, мов зимове надвечір'я. Відтак і каже: "За себе, може б, і простила, одходчива душа моя. Але Семена мого більшовикам ти продав за смачнішу скибку, сього ніколи тобі не прощу, бо душа Семенова з того світу сього не дозволить. І братеника родного, Миколая нашого, яким уже йон не був, хай Бог його судить, ти на німецьких штиках підняв, наче Каїн свого брата на вилах. Іди геть, хоч і здохни в снігах! Не хочу, щоб і дух твій поганий у моїй хаті зачепився…"
І грюкнула вона дверми сінешніми перед лицем Якова, і засувом залізним заскреготіла.
І поплівся Коршак од хати теплої у присмерки колючі, що од морозу тужавіли, гусли. Ліс стояв непорушне, наче з криги вилитий, снігами припорошений. Ліс дихав назустріч холодним, неприязним мороком, ніби не хотів, щоб Яків до нього наближався. Коршак звернув убік і хрускотливим ціликом подався в беріг Русалчиного озера. Обмахнувши шапкою сніг, приліг на поваленого стовбура. Торбинку із харчами поклав під голову. Од цілоденного блукання ноги вогнем горіли. "Отуточки б заснути і вже ніколи не прокидатися…" — подумав Коршак. Уже йому життя не смакувало. І він справді задрімав, витомлений блуканиною по снігах. Прокинувся від лютого холоду. Тіло геть заклякло, ніс закрижанів, чоботи, вогкі од снігу, змерзлися, стали як залізні, обручами врізалися в ноги. Ледь звівся, довго топтавсь навколо окоренка, розганяючи по тілу кров. Відтак сидів на колоді, хитаючись, обхопивши голову руками, сльози текли по щоках, так жаль себе було. Уже не мав до кого постукатися. У цілому світі. Родичі від нього відмовилися, на поріг не пускають, а приятелів — не нажив, вік звікував самотнім вовком. Над лісом викотився повнющий, білий з лиця Місяць, він дивився з неба очима Миколая, з-під насуплених, кущистих брів. Озеро лежало внизу, між заочеречених берегів, припорошеною снігами ополонкою. Але і смерті Коршак боявся не менше, аніж життя. А раптом усе, про що теревенять попи, правда, і потойбічний світ — є, і в тому світі на нього чекає зданий ним німцям Миколай і всі ті, кому він укоротив віку — руками комісарів?! Одвернувшись од проникливого Місяця, з Миколаєвими, чіпкими, нещадними, очима, він побрів у бік Чортового болота. А Місяці, плив за ним слідом, назирці, і не було куди сховатися од Миколаєвих очей у білій, засніженій пустелі.
Колись, давненько вже, правда, він косив на скутому першими морозами Чортовому болоті очерет, щоб перекрити хлівець, і надибав на острівкові у верболоззі землянку, викопану, певно, ще в громадянську лісовиками. Стелю з обаполів підпирали дубові колоди, а посередині стояла грубка, зроблена із залізної бочки, із дощатим, обтинькованим глиною димарем. Він, звісно, доповів тоді куди слід, і Галан нахвалявся, що в землянці на острові знайшли ящик гранат і заржавілого кулемета. Якщо комісари не перестаралися, не зруйнували землянку, він матиме у ній притулок, пересидить лиху годину. Хоч кого він пересидить? Німців? А повернуться більшовики — що він скаже про Миколая?.. Місяць наздоганяв, розмазував його тінь по білому насту, давив на голову, зазирав братовими очима у скаламучене Коршакове нутро. За спиною його, у Страхоліссі, завив вовк, йому відлупив вовк із-за Чортового болота. Останні метри уже не ішов, а повз між купиння, наче плив по снігу. Землянка на острові зяяла чорним проваллям, що нагадував вовчу нору. Двері давно зірвані, земля над входом зсунулася і присипала їх. Коршак вужем уповз у підземелля, тікаючи від очей Миколая. Пронизлива вогкість дихнула у його заклякле на морозі лице. Але стеля землянки ще трималася і грубка бовваніла в темряві, розбавленій відблисками Місяця. Долівка вистелена сухим, уже спорохнявілим очеретом. Коршак нагріб того пороху дерев'яними од морозу пальцями, кинув у грубку, підпалив. Рятівний вогонь обнадійливло затанцював на дні бочки. Дощатий димар зогнив, дим плив попід стелею і потроху наповнював землянку. Але ніяка сила вже не могла примусити Коршака знову виповзти перед очі брата Миколая, що сочив за ним із Місяця, як кіт за мишею.
І гнив Коршак у норі тій на острові, посеред Чортового болота, допоки торбина з харчами не спорожніла.
Дак удень йон боявся на людські очі потрапити, із сіл навколишніх люди по очерет на Чортове болото ходили, у печах топити не було чим, а зима — люта. А уночі боявся Коршак Місяця з очима братеника, так йому ввижалося, що його він німцям здав, наче бичка одвів на бойню, в рахунок контрактації…
І вже думалося Коршакові, як ще торба не вихудла, що отак, хай і не в теплі та добрі, а все ж не на морозі і вітрі, може, він, сількор та активіст, і партизанство для себе висидіти. Якщо червоні…..повернуться. Може, ще хтось, із зобижених новими хазяями, приб'ється до острівка на болоті, а двоє-троє — уже й загін партизанський, хто прийде рахувать? Якщо правду Миколай казав і фронт знову на захід покотиться, оклигають більшовички, можна буде і полякать трохи німчика, якогось обоза на лісових дорогах запопасти чи поліцаю задрипаному на той світ путівку виписать. А буде у нього довідочка про героїчне партизанство у тилу лютого ворога, історія з братеником нею покриється, наче звичайна шістка — шісткою козирною у картах, заросте, затягнеться, як рана давня. Затягнеться, забудеться.
Тольки ж хлопці з органів — нічого не забувають і нікому, та й людяки, свої ж, пакульські, сто раз мене продадуть. За штани і в казематик, у підвал дому біля Красного мосту: "Де ваш брат Микола Оверкович Дахновець, начальник особвідділу дивізії, хто його німцям виказав у роки окупації?!."