Мо', воно і так було, а тольки ж Уляна Несторка, Семирозумиха ще на неї казали, до глибокої старості красивенна лицем була і поставою, наче на іконі на віки вічні маляром скусним намальована. І комісар її, як трохи од ран оклигав, хоч і роками старший од неї, наче в казані із живою водою скупався, наче й по тюрмах та Сибірах доля не носила. А йон, ще матка моя дівувала, у Пакуль наїжджав і за революцію горло дер, хоч із багатеньких сам. Се яна мені розказувала, як жива була. Дак вийдуть було на ґанок хатини Уляниної, сядуть рядочком — хоч на карточку знімай. Ну й полюбилися вони одне одному. А як від'їжджав комісар, гомонить йому Уляна: "Ти, чоловіче добрий, забудь про усе, що трапилося між нами. Нерівня я, селючка проста, тобі, начальнику великому. Таких, як я, підстелюшок, у тебе ще доста буде. Але проминуть годки, уже ти геть підтоптаний станеш, ледве ноги свої тягатимеш, тади переступить поріг дому твого самотинного хлопчак гожий, на тебе вельми схожий, пізнай тади кровинку свою і поможи йому у жисті новій чим зможеш". Не знаю, чи втямив йон що з мови Уляниної, а тольки ж так і сталося, як яна казала, бо Уляна далеко наперед у часі бачила, ніби у біноклю дивилася. Минуло, мо, годочків з п'ятнадцять, і ступив на поріг дому, де Домонтович віку доживав, йому власть нова той дім подарувала, Митро Терпило, синок Улянин, та й мовить, як Несторка навчила: "Батьку, се я, Дмитро, син твій, з першим і останнім посланням від Уляни з Пакуля…" Дак комісар колишній признав сина свого і поміг йому до училища агрономічного вступити. І жив Митро у батька свого, у домі тім. Аж покуль не прийшли серед ночі, у галіфах, із наганяками, та не вхопили за шкірки старого більшовичка, революцьонера заслуженого. Ухопили його за шкірки енкаведисти і до тюрми мринської на чорному "вороні" одтарабанили. Там йон і дуба врізав. Хтось із пакульчан, а наших у тридцять сьомому чимало там перебувало, бачив його тамочки, розтерзаного, у кровищі. Сам йон багато кровиці пролив, як ото такеє на землі нашій зчинилося, і йому судилось власною кров'ю захлинутися. Прости, Господи, гріхи його, не знає людяка часто, що чинить, наче мана яка нею верховодить. А синка його, Митра, з книжечками його агрономними, за поріг викинули і дім печатками опечатали. Дак йон ще рочків зо два по кутках городських тулився. Уляна йому наймала, поки учення своє не закінчив. А тади якось скоро його до війська забрали. І — наче у воду, без сліду, на десятки годочків пропав. Уляна думала, що уже й на світі синочка меншого нема…
Нічого такого яна не думала, Уляна Несторка, бо від самого Нестора Семирозума дання мала, і відкрите душі її те було, що для інших людяк за сімома завісами сховане. Ще як був йон підлітком, дивилася вона на долоньку його і казала так: "Митре, синку мій! Судилося й тобі, як мені колися з дідом твоїм, навколо світу обійти-об'їхать. Се як ми з ним горшки по селах околишніх возили. Надивилася я тади світу білого, людяк усіляких на усю жисть свою довгу. Тольки ж мандрівка твоя і довшою, і страшнішою незрівнянно буде, аніж моя. Багато горечка ти зазнаєш, мук великих, але дав тобі Бог силу велику і терпіння витримати усе теє. А знайдеш, що шукатимеш довгі роки, в собі самому, у душі власній". А хлоп'я було зирить на матку свою очима нетямущими і сміється. Се я сама усе чула і бачила, бо Уляна й мені за матку родну була довге врем'я, як мої батьки на той світ пішли у годі тридцять третьому. Чула і бачила, а не вірила, — що то за казки, думала, тітка Уляна розказує? Аж так воно і потекло, із годика в годик, як їй примарилося. Читала вона з долоні людської, як із листа, і з лиця читала, і з очей. Карточку я їй показала, хлопця, за яким душею сохла, перед війною се було, але ще ніхто про тую війну і гадки не мав, а вона мені і гомонить: "Не край, дівко, свого серця намарне, бо не жити вам разом, уже по нім земля сира скучає…" Одмахнулася я од її гомонки, аж ось забирають того парубка на войну фінську — та й на віки вічні. Знала Уляна багато з того, що людяці звичайній не дано знати. Але змінити нічого не могла у долі синовій, бо так записано було у книзі жисті його, а тую книгу ніхто не перепише. І казала вона: "На роду Митрові написано шукать і знайти для усіх висить людяк…"
А як брали Митра до війська, дали три дні на збори. І попішкував він до Пакуля, з матір'ю та ріднею сільською попрощатися. Бо так годилося. Уже він корінчиками чуттів своїх до міста приріс, уже мав симпатію, однокурсницю, уже друзів мав, і в училищі, і в міському спортивному клубі, де був не з останніх, надією тренера з волейболу. І Пакуль у думках його усе віддалявся, наче поїзд, з якого зійшов, і вже не цікавишся, стоїть він на станції чи покотив собі далі, по коліях холодних. Майбутня служба у війську — як неминуча перерва між уроками, на яких не стільки до слів лектора дослухаєшся, скільки милуєшся кирпатим дівчиськом за сусідньою партою. А по тому, коли відслужить, виконає почесний обов'язок перед Батьківщиною, — знову життя, сповнене принад, літа молоді, що їм зупину і кінця-краю не буде. Усе, що темного і тяжкого траплялося у житті, юна пам'ять стирала, як гумка стирає чорнильну пляму у зошиті з контрольною роботою. Смішного дідка у пенсне, із золотим ланцюжком, що його Митро, за наказом матері, чомусь мусив мати за батька рідного, суворі, стрункі люди в енкаведистській формі забрали серед ночі. Невдовзі причеліпала мати з Пакуля, із передачею в тюрму, для дядька Кузьми і дядька Несторка, яких Митро називав дядьками, хоч один був — братом, по матері, а інший доводився йому уже — племінником. Обох забрав "чорний ворон". В одну ніч. А може — і не в одну. Він не вельми розпитував. Про ворогів народу. Менше знатимеш — легше проживеш. Він ніколи не буде ворогом народу. Син за батька не відповідає. Великий, мудрий, добрий батько Сталін. Життя дається людині один раз. Це — правда. І прожити його треба так, аби кожна мить радувала і тішила тіло твоє. Він почувався енергійним і дужим, як молоденький бичок. І так само бездумно біг по квітучому лугові життя.
Як проминув Митро Будище, пішкуючи до Пакуля, ліс почався, листяний. І був ліс як щойно намальований, ще ніби й фарба на малюнку не засохла, іскріла в сонці. Бо — травень, бо — весна. І в тілі молодому, і в природі. Природа і людина — одне і те ж. Він пішов лісом, навпрошки, хоч дорога тут стелилася убік, ближче до берегів Невклі. Вищебечувало птаство на усі лади, а між кущів ліщини, у затінку, біліли розквітлі конвалії. Завтра, вертаючи назад, до Мрина, він нарве для своєї дівчини букетище конвалій. Оберемок конвалій, аби довше пам'ятала. Вони ще зустрінуться завтра на мринському Валу, біля першої гармати. "Або — біля тринадцятої…" — лукаво засміялася дівчина. Знаний у Мрині жарт, усіх гармат на Валу — дванадцять. Але він певен — біля першої. Дівча не байдуже до нього, він знає, хоч нічого такого між ними не було, навіть не поцілувалися. Він подобається дівчатам. На зеленій, геть у квітах, галявині упав у траву із сміхом щасливим. Барвисті джмелі гули над головою. А ще вище — молоде, ніжно-зелене листя дубів, а ще вище — небо, як гігантський блакитний парашут, у війську він обов'язково навчиться стрибати з парашутом, небо підкоряється сміливим і дужим. Він пішов далі, він трохи знав цей ліс, не один раз, вертаючи із дядьком Кузьмою з Мрина, збирали тут гриби. Так наблизився він до Безодні, яру посеред лісу, справді глибочезного, із стрімкими схилами, на дні його жебонів струмок. Раптом шлях Митрові перепинили три ряди колючого дроту на залізних, із рейок, стовпах і напис червоною фарбою на приварених до рейок металевих щитах: "Заборонена зона!" Безодні по той бік колючого дроту не було, яр засипали, а по засипаному — рівненькі лінії ще молоденьких сосонок. І було тут тихо, скумасно, як любила казати по-пакульськи мати, навіть птаство лісове не співало. Митро слухняно звернув убік, ближче до лісової дороги, і вже до самого Пакуля — камінь лежав у грудях.