Трохи пожила я в Пакулі, після госпіталю, коли — хлопців молодих на Донбас забирають. Я підійшла до вербовщика: "А мене візьмете?" — "Я приїхав по дезертирів, — йон сміється, — а ти — добровільно?" Так я потрапила у Донбас, на шахту, і полюбила шахту, і там мені добре жилося, хоч і робота сильно тяжка, поки під вагон потрапила і руку мені зламало. Але про сеє я уже писала у розказі своєму. Як забирали до лікарні, казала я товаришам і начальникам: "Вилікуюся і повернуся в рідний забой". Але — не судилося, бо рука неправильно зрослася. Про сеє я теж уже розказувала. Дак зробили мене черговою у шахтарському гуртожитку і ліжко мені дали. І було мені тади добренно, бо люди навколо і карточки хлібні йшли. Аж приходить писемце од матері, з Пакуля: "Таню, донечка наша, був у нас великий недорід, голодуха тепер страшна, мені уже не жить на світі, а дєток наших — приїдь і забери". Що було робить? Продала я карточки хлібні і все, що мала, тольки й зосталося, що на мені. Та й поїхала.
Припішкувала у Пакуль, переступаю поріг хати нашої. А було сеє уже в годі сорок сьомому, навесні, тади люди пухли у всьому Краї. Переступаю се я поріг, Оля наша лежить, худюща, самі кісточки, біла, як смерть, а Петрусь, як побачив мене, розплакався: "Таню, сестричка наша дорогенька, батько останнє спродав і пропив, тади корівку з двору вивів, продав, нічого нам не залишив, а сам повіявся у світи чужі. Коля наш був коло його, як він корову на хуторі продавав. Дак каже батько до Колі: "Ходи, сину, додому, ставте у піч воду, я крупів у лавці куплю, каші наваримо". Коля ледве приплівся до хати, розказує, що батько сказав. Ми скип'ятили воду, вона вже геть википіла, ми долили, ждемо, виглядаємо батька з крупами, а його нема. Тади розказують люди, що бачили його у Мрині, на станції, у Західну поїхав. Дак Коля. бідний, Іде на тому тижні від голоду помер, батька не дочекавшись, а ми з Олею — додихаємо". Заплакала я, про Коліну смерть дізнавшись, бо любила брата свого; як хворіла, у війну, йон водички приносив, добрий до мене був. Тади й запитую в Петруся: "А де ж мама наша?" — "А мама, — Петрусь розказує, — у пригребиці лежить, опухла геть". Пішла в пригребицю, за хату, а мати вже не пізнає мене. У руках у неї був камінь, і яна той камінь гризла. Розмочила я у воді кусничок хліба, що з собою принесла, на карточки в Донбасі видали, дала матері, але вона уже і їсти не здатна. Поклала я матку родну на тачку, одвезла до лікарні сільської, їй там щось укололи, але яна тольки кричала: "Я їсти хочу!" — і уночі померла. Пішла я по родаках, щоб помогли хоронити, але не було в людяк голодних сили яму копать. Пішла я до колгоспу, а голова каже: "Вона у пас не робила, і хоронити ми її не будемо". Дак узяла я заступа, сяку-таку яму видовбала в цілику, на могилках, Оля і Петрусь руками землю вигрібали. Загорнули ми тіло матері нашої у рядно стареньке і земелькою сирою засипали. Аби тольки пси голодні кісточок не розтягли.
Поплакали ми над могилкою, матка є матка, якою б яна до нас не була, та й почали у дорогу далеку збиратися. Бо рішила я, як писала до мене у писемці своєму матір, коли ще жива була, забрати сестрицю і братеника на Донбас. Там, думаю, куточок у мене свій є, хоч і в гуртожиткові, Оля зі мною спатиме, на ліжку, Петрусь — під ліжком. Там, серед народу, яни не пропадуть, а Пакуль тогочасний пустелею мені видавався. А вже Оля трохи оклигала на хлібцеві моєму, та й Петрусь ноженята якось волочив. Забили ми хатні двері дошками навхрест і рушили шляхом Чумацьким. Із лісом я прощалася, як із родним, бо йон і був для мене родним завжди. Се уже весна розкошувала, і ліс ще довго навздогін нам пташиними голосами погукував.
Дак сталося так, як я і надумала собі. Порятувала я од смерті голодної сестрицю і брата, підростила і в люди вивела. У обох тепер — сім'ї, дєтки, роботи хлібні, поживають добренно. Я, правда, зосталася одна-однісінька, наче пень серед поля, на межі, ані паросточка од мене, така уже судьбина моя. Але тішу себе надією, що сестра і братеник мої і дєтки їхні добром мене згадають за добро моє, і буде кому після смерті моєї очі мені закрить і руки на грудях скласти. А не згадають, то й так буде. Як трапляється вільна днина, до лісу іду, із лісом розмовляю, лісу вклоняюся. А Богові не вклонюся, хоч і помирать буду. Хай запитає мене на тому світі, а я — у нього запитаю: "За віщо ти мучиш нас отак у жисті земній?"
Дак се уже я, сіряк темний, дописую до Книги днів жисть Тетяни горісну, у Книзі сій із слізьми прочитавши, наче сам її прожив. ДОБРО У ДУШІ її СТРАЖДАЮЧІЙ І Є БОГ, ХОЧ ЯНА УСІ ГОДКИ СВОЇ ШУКАЛА БОГА І ДУМАЛА, ЩО НЕ ЗНАЙШЛА…
Дума про Митра
Дак се ж бо той Митро Терпило, син Уляни Несторки, від комісара, порятованого него, прижитий?
Йон, йон! У двадцятім годі було сеє, як поляки червоним чосу дали, і тікали вони з-під Києва через Пакуль наш, у ліси Сіверські, за болото Замглай.
Уже ж бо для того комісара яму край села викопали, а Уляна мимо ішла, глянула на нього, у шинельку загорненого, та й гомонить до солдат: "Ще вашому командиру жити-поживати і баб топтать, а ви його у землю сиру нащось закопуєте…" Руками відьомськими своїми над ним поворожила, йон і ожив, наче той Лазар, що про нього батюшка в церкві, як ще правилося, із Святого Письма начитував. Малою була я, теля за городами сельськими пасла, і все чула, усе сеє бачила.
Залишили червоні свого комісара на руки Улянині, напівживого-напівмертвого, та й дьору, лише смуга за ними. Одживила його Уляна, на ноги поставила. І так йому добренно, видать, на здоров'ї стало, що й залюбився з Уляною, і на дитинку яни розжилися. А тади, уже в годі двадцять першім, уже знову червоні хазяїнували в Краї, наїхало їх до Несторки на трьох бричках. Комісар швиденько зібрався — та й будь здорова, Уляно. А Уляна уже дитинку у тілі своєму носить, така яна, бабська доля. Разок підстелешся мужику окаянному, а тади усю жисть викашлюєш. У льохові, заховавшись од усього світу білого, народжувала Митра свого, бо уже ж онучата, мо', на вулицю вечорами підгулювать бігали, — соромилася віку свого.