Тим часом бої — тривали. Наші доблесні війська від несподіваності віроломного нападу Гітлера залишають один за одним населені пункти. Ось уже через таврійські степи женуть табуни будьоннівських коней. Коні усе вороні, з чорними гривами і білими копитами, племенні красавці, із конезаводів. Невдовзі стали з'являтися і череди худоби — корів, овець, свиней. Настали дні, коли і в Червоноармійському нашому районі зробилося неспокійно. Німецькі війська підступали все ближче й ближче. Настав час і нам готуватися в дорогу, але — куди? Туди, куди іде увесь кращий народ нашої Батьківщини, куди наказує нам іти товариш Сталін. "Що буде з іншими, те і зі мною! — твердо вирішує Віра. — Але Батьківщину я у біді не залишу". І ось їй повідомили, що і їхня МТС готується до евакуації. Віра заїхала бідаркою на квартиру, узяла що було з одягу, трохи харчів. Усе склала до своєї виплетеної із лози валізи. Відтак підійшла до покуття, де висів портрет товариша Сталіна, з яким не розлучалася уже багато років, і вибачливо мовила: "Дорогий товаришу Сталін, наш мудрий вождь і учитель! Даруй, що знімаю твій портрет із покуття і ховаю до валізи. Але гіркі часи настали, лютий фашистський ворог підступає все ближче, на поталу ж ворогові і нападникові я твій світлий образ не залишу, заберу із собою". І зняла Віра портрет товариша Сталіна із стіни, дбайливо обгорнула газетою, сховала на дно валізи.
Увечері машинно-тракторна станція рушила у невідому дорогу, на схід. Уже стемніло. Палає на обрії Запоріжжя, вогонь бушує на ближчих залізничних станціях. Наші мінери підривають усе, що не встигли вивезти за Урал, аби німцю залишилися самі попелища. Так наказав товариш Сталін. Один за одним посунули наші трактори. Слідом їхала дирекція МТС на підводах і Віра — на своїй бідарці. Здається Вірі, що усе живе зрушило із насиджених, рідних місць і пливе на схід: люди, табуни коней, колгоспна худоба. У свиней уже позбивані ратиці, і вони дибають на куксах, кривавлячи дорогу, над якою висить хмарою непроглядне курище. А небеса геть чорні од вороння, що кряче над нашими головами. "Ви — не зоотехнік?" — запитав у Віри незнайомий колгоспник, що гнав на схід худобу. "Ні, я — агроном", — відповіла Віра. "Шкода", — зітхнув колгоспник. А старший агроном, що їхав зі мною на бідарці, почув нашу розмову і каже: "А що сталося, у чому справа? Я можу відповісти вам і по зоотехнії, я знаю зоотехнію". Тоді колгоспник запитує: "Скажіть, будь ласка, люди учені, в якій науці чи у якому законі записано, щоб свиня І псячі кілометрів пішки ішла? Ось ми вийшли із Кіровоградської області, пройшли Запорізьку, Дніпропетровську. Харківську і уже — на полях Сталінської. А кінця мандрам нашим не видко…" І ми із старшим агрономом не знали, що відповісти колгоспнику. Питання справді важке, не передбачене жодною наукою і жодними законами. А у житті ми з таким питанням зіштовхнулися. Корови бредуть не доєні. Супроводжуючі просять людей: "Подоїть корів, візьміть собі молоко". Хтось і подоїть, але у вим'ях більшості корів молоко перегоряє, дійки тріскаються. Із них скрапує кров. Між корів бродять і ревуть телята, нікому не потрібні. Там відстала вівця, там — бик. І усі ми — рухаємося. Куди? Над нашими головами гудуть німецькі літаки, час від часу пострілюючи. Кого уб'ють, кого поранять, а люди і худоба сунуть і сунуть уперед, обминаючи мертвих, поранених, що лежать у калюжах крові. Де людська кров, а де кров худоби — не розбереш, усе змішалося.
І ось ми уже у Старобільському районі, на Ворошиловградщині. Ростовське кільце, де ідуть бої, перепиняє потік евакуйованих, наче загата ріку. Віра із трактористами зимує на березі річки Айдар, у дощатій будці. Віра готує для трактористів їсти. Тут, у селі Бутківка, нас і наздоганяє фронт. Як ми не тікали од німця, а не утекли. Поліцаї зібрали евакуйованих з інших областей і новели у Старобільськ. Було нас — шістнадцятеро. Привели підвечір і загнали до підвалу. А у тому підвалі — крові по кісточки, а по стінах — людські мізки порозбризкувані. Ні сісти, ні прихилитися. Один із наших трактористів розгубився і каже: "Цієї ночі нас тут розстріляють!" І став прощатися. У нас у всіх волосся на головах ворушиться. Я заплющила очі і кажу до портрета товариша Сталіна, бо він уже давно — у душі моїй навік викарбувався: "Дорогий брате товаришу Сталін! Даруй, що осмілююся так породинному тебе називати, але ти перший сестрою мене назвав. Порятуй мене і людей, які зі мною, від наглої, дурної смерті, щоб мала я щастя потім, коли прийде такий час, героїчно загинуть у всенародній битві з ім'ям твоїм на вустах!" І почув мене товариш Сталін: уранці прийшла італійська команда і відпустила нас усіх додому. Ми зійшли на беріг річки Айдар, щоб обмити кров. Віра узута була у білі гумові черевички, вони геть у крові, мила-мила і піском терла, а кров не обмивається. Тоді вона на мокрі черевики нагорнула дорожньої куряви, і крові не стало видко, так і повернулася у село.
А через декілька днів нас, евакуйованих, знову погнали у Старобільськ. Завели у двір в'язниці, там уже повно було люду, і наказали стати обличчями до стіни. Посередині двору уже стояв стіл, застелений білою скатертиною, із орлами, і довга лава із шкіряними пасками по краях. Вийшов начальник гестапо, і розпочалася чистка. Начальник гестапо підходив до кожної ратуші на чолі із старостою і запитував через перекладача, хто тут комуністи, комсомольці, партизани нинішні чи партизани часів громадянської війни. І так — ратуша за ратушею. Виявлені виходили на середину двору, і набралося їх уже чоловік із вісімдесят. Серед них — і дівча років сімнадцяти, шкільний комсорг, і діди та бабусі на милицях, що партизанили у громадянську. І ось начальник гестапо підходить до нашої ратуші. Але серед нас ані комуністів, ані комсомольців не виявлено. А були серед нас старшина медичної служби і сержант піхоти, що потрапили в оточення і залишилися на окупованій території. Начальник гестапо розпорядився принести пляшку рому, три фужери. Налив рому старшині медичної служби, сержанту і собі, чокнувся з ними, випив і оголосив словесну подяку за те, що вони не стали проливати кров, а здалися у полон. Відтак звернувся до зігнаних у двір із промовою. "Ви знаєте, що таке — гестапо? Гестапо — це таємна німецька поліція. Зрозуміло?" — "Зрозуміло!" — відповіли ми. "Вас більшовицька влада лякала, що ми усіх розстрілюємо? Так ось, ми пробачаємо вам усю вашу політику у минулому, але з тим, щоб у подальшому ви ніякою політикою не займалися, а лише працювали і працювали на користь німецької держави, змиваючи працею ті чорні плями, які на вас є. Зрозуміло?" — "Зрозуміло!" — відповіли ми. "Ви думаєте, що ми оцих ось комсомольців, комуністів і партизан розстріляємо? продовжував начальник гестапо, киваючи на гурт виявлених посеред двору. — Ні, ми їх пошлемо до Німеччини, хай покажуть там, як вони уміють працювати. Зрозуміло?"