Ось уже четверта година дня. Усі ішли у райсільгоспвідділення на нараду, пішла і я. Коли підходить до Віри старший агроном товариш Голубцов і мовить: "Товаришко Жила! Вертайтеся зараз в дирекцію МТС і одержіть там аванс, для вас виписано". — "Добре", — сказала Віра, але не пішла одержувати гроші, бо їй усе ще якось соромно. Товариш Голубцов підійшов удруге: "Ідіть, товаришко Жила, поки працює бухгалтерія. Бо завтра — неділя і ви залишитеся без грошей". Аж тепер Віра послухалася, повернулась в МТС і одержала там сто карбованців авансу. Вона зраділа, одразу ж зайшла до їдальні, де узяла на перше — борщ, а на друге — два шніцелі з гарніром, на третє — дві склянки компоту. Коли вона усе те з'їла, на щоках у неї з'явився рум'янець і навіть — усмішка. На нараду вона з'явилася уже в іншому настрої. Але з її дільниці ніхто не приїхав, і Віра ще одну ніч перебула в агронома Солодуна. Товариш Голубцов пообіцяв завтра сам одвезти її на дільницю, бо їде у той бік. Вранці Віра пішла до крамниці, придбала мила, рисовий капелюшок і літнє плаття.
В МТС на мене уже чекав старший агроном. І ми поїхали з ним у село Воздвиженку.
У Воздвиженці товариш Голубцов розпорядився знайти для мене квартиру, а сам поїхав далі. Мене повели до колгоспника Петра Богословського, показали маленьку боковушку. Біля стіни стояло залізне ліжко, у кутку — маленький столик, стілець, і — все. Але для мене і цього було досить. Господиня запитала: "У вас, дівчино, є постіль?" Я зніяковіла від цього запитання, але швидко придумала, що відповісти: "Так, у мене усе є. Але не тут, я мушу ще написати, щоб мені прислали". — "Що ж, поки вам пришлють, спатимете на нашій постелі", — мовила господиня. Я подякувала і попросила ще про одне: "А ще дозвольте мені на покутті над столиком повісити портрет товариша Сталіна, бо він для мене — як батько і я ніколи не розлучаюся з портретом нашого вождя і учителя". Господар посміхнувся, помовчав, далі і каже: "Звичайно, звичайно, ми усі любимо товариша Сталіна". "Але так, як я люблю товариша Сталіна, не любить його ніхто", — хотіла я сказати, проте не сказала нічого, а мовчки дістала портрет вождя і учителя із валізи і повісила на покутті, де у несвідомих громадян висять ікони. І боковушка освітилася від його доброго, батьківського усміху.
І я залишилася у цих людей. Господиню звали — тітка Настя, господаря — дядько Петро. Була ще у них дочка Євдокія. Усі вони до мене ставилися дуже добре. Наче рідні. Повернувшись із роботи, ми багато жартували і сміялися. Я уперше жила в такій родині і відтавала душею. І ось Віра одержує першу платню. А колгосп Імені Постишева видав їй ще й тридцять хлібокарбованців. Віра іде до сільської крамниці і на хлібокарбованці купує двоє простирадл, дві наволочки, марселеву і ватяну ковдри, набирає па матрац сатину. Повернулася із тими вузлами на квартиру уже увечері, коли родина Богословських була удома. Зайшовши до світлиці, присіла на саморобний диван, пакунки — на колінах: "Ось послухайте, що я хочу вам, тітко Настя і дядько Петро, розповісти. По-перше, велике спасибі вам за вашу квартиру і за вашу добрість до мене. По-друге, ви запитали у мене, коли я уперше переступила поріг вашої хати, чи маю я постіль. Я цього питання злякалася, не знала, що відповісти, і сказала неправду. А нині я хочу сказати вам правду. Правду про те, що у мене ніде нікого нема, хто міг би мені вислати постіль, і нема чого висилати. Я — сирота, сама-самісінька у цілому світі. А ось посилка, яку я обіцяла. Я одержала місячну платню, а колгосп імені Постишева видав мені тридцять хлібокарбованців, і я усе чисто, що принесла, придбала в крамниці. Тепер ви можете забрати свою постіль, уже я маю свою". Дядько Петро — той так і прикипів до стільця, почувши мого схвильовану розповідь, на обличчі його було написано подив і глибоке співчуття. Тітка Настя, стоячи біля грубки, витирала передником сльози. З тих пір господарі називали мене своєю дочкою.
А відбувалося це усе восени тридцять шостого року героїчної сталінської ери.
А в неділю, двадцять другого червня сорок першого року, я лежала в ліжкові і читала книгу "Цусіма". Було це в німецькій колонії, на Запоріжжі. За роки, що проминули, я поміняла три машинно-тракторні станції. Я виступала на нарадах із критичними зауваженнями і лише наживала собі ворогів, загострювала для себе обстановку, а в роботі від моїх патріотичних виступів нічого не мінялося. Подумки я доповідала про все товаришу Сталіну. Якби товариш Сталін приїхав, нікого не попереджаючи, інкогніто, у наші місця і подивився своїм мудрим оком, що діється, він розігнав би зграї нероб і саботажників, а багатьох із них поставив би до стінки. Так мріяла я довгими безсонними ночами. Але товаришеві Сталіну не було коли їхати до нас, він тримав на собі величезну державу і клопотався турботами трудящих усього світу. Спостерігаючи за навколишнім життям, я жаліла товариша Сталіна: як йому тяжко, одному-однісінькому, серед партачів, нездар і прихованих шкідників. Але чим я могла йому допомогти, дорогому вождеві, окрім як казати у вічі правду тим, хто мене оточував. І за свою правду я страждала. Багато разів я складала подумки листа товаришеві Сталіну про усе, що навколо відбувається, але не писала, соромлячись своїх помилок на письмі, не будучи вельми грамотною. І в Червоноармійській МТС я зустрілася із труднощами, але нового місця роботи поки що не стала шукати, проробила тут близько року. І ось я читаю в ліжкові, бо неділя була, книгу "Цусіма", коли господиня, німка, гукає до мене із світлиці: "Віро, війна! Зараз по радіо будуть розказувать!" Я накинула пальто, зайшла до світлиці. І почула, що Німеччина віроломно напала на нашу країну і усім треба бути пильними. І ось я працюю і далі агрономом, а душею відчуваю, що Батьківщина чекає від кожного з нас чогось більшого і героїчнішого. Але така думка ще лише визрівала у моїй свідомості. І настало незабутнє третє липня. По машинно-тракторній станції потоком сонячного проміння рознеслася радісна вістка: "Товариш Сталін виступатиме по радіо". Ми зібралися біля репродуктора, у дворі. Ні кашлю, ні шереху, листя дерев — і те не ворухнеться. У глибокій тиші пролунали перші слова Голови Державного Комітету оборони: "Товариші! Громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюсь я, друзі мої!" Голос Сталіна — наче саме серце з тобою говорить, твоє дихання, твоя совість. Відчувалося, що наш вождь і учитель цілісіньку ніч провів у глибоких роздумах, не лягаючи відпочивати. Мій брат Великий Сталін, я — сестра його. Гарячі сльози викотилися з очей моїх, побігли по обличчю. Великий Сталін говорив про небезпеку, яка нависла над країною, про обов'язок наш захищати кожну п'ядь радянської землі. Його заповіді викарбовувались у серці, і кожен із нас подумки повторював: "Так, товаришу Сталін! Слова твої для нас — наказ і батьківська наука. Виконаємо!" Коли прозвучали останні слова вождя, я заспівала "Інтернаціонал". Люди навколо — підхопили.