І ось він, Дмитро Домонтович, знову прийшов до мене. В камеру мою, на каторзі Кара, за десяток тисяч верст од Києва, од Краю. Востаннє Дмитра бачила я в Красноярську, де змогла затриматися, маючи надію дочекатися Івана. Уже давно він у "вільній команді" — дяка тюремників за врівноважену поведінку, не конфліктує з начальством. Скоро має іти на поселення. Постарів, геть сивий, але той самий спокійний, холодний погляд, ті самі гаванські сигари, що йому багаті родичі присилають із столиць. Чиновники з управління каторгою, ці держиморди, ці кровопивці народні, дозволили йому побачення з "божевільною Журавською", щоб умовив мене схилити голову перед їхніми золоченими мундирами.
І прийшов до мене в камеру Дмитро і сказав: "Ви, Маріє Михайлівно, цієї хвилини думаєте, що я продався тюремній адміністрації, з якою воюєте уже стільки років мужньо і безоглядно, і маю потаємний намір схилити вас до покори. Ні, я прийшов схилити вас до стратегічно розумної поведінки за тих екстремальних умов, у яких ми опинилися. Ви повинні жити, ви повинні будь-що вижити, бо ви з вашим темпераментом ще потрібні будете майбутній революції…" "Жити? — подумала я. — А навіщо жити, якщо душа не здатна вже любить?"
Але нічого не сказала я бороданеві, бо він однаково б не зрозумів.
І казав далі Дмитро Домонтович: "Не дивіться на мене такими страшними очима, не майте мене за зрадцю, благаю вас. За довгі роки каторги я нічим не схибив супроти своїх переконань, це знають усі, і наші товариші по боротьбі, і тюремники наші. Я ненавиджу жандармів так само глибоко, як і ви. Але я вмію ненависть свою підпорядкувати розумові. Я вмію ненависть свою приберегти, заощадити для майбутнього. Прийде час розплати, і тоді моя страшна ненависть спалить половину світу, щоб друга половина жила щасливо і правдиво".
"Ненависть? — подумала я. — Ненависть спалила мене. І я вже не людина, я попіл. Чи так уже потрібно, щоб ненависть спалила, як спалила мене, ще половину світу? І чи житиме та, друга, половина щасливо й правдиво на попелищі?"
Але нічого не сказала я Дмитрові, бо не зрозумів би він мови моєї.
І говорив Дмитро далі: "Іван, якби він був тут, сказав би вам те саме. Ми повинні бути стратегами, перехитрити ворогів своїх, ми повинні вижити. Народові не потрібні мученики, народові потрібні тверезі, далекоглядні проводирі. Історія — річ жорстока, і ми маємо буть жорстокі, скажу більше — цинічні до певної міри у своєму провидженні майбутнього і в розрахунках своїх на майбутнє…" Я вже не слухала бороданя. Я пам'ятала єдине слово з його монологу: Іван. Я пам’ятала це єдине слово і намагалася згадати: "Іван? А хто такий Іван? А, це той, кого я любила, поки жива була. А жива була, допоки любила, допоки ненависть не вбила любов у мені". І тут спливли в пам'яті моїй слова Нестора-солдата, мовлені мені на вулиці пакульській: "І відкриєте таїну сю людям, але не вчують ті, хто житиме в одночассі з вами, а вчують, хто прийде потім…" Може, це і є вона, таїна, яку судилося мені відкрити людям? І хотілося мені, щоб швидше пішов Дмитро з камери тюремної, щоб знову я шкрябала закоцюблими від холоду пальцями записки свої. Для тих, хто прийде потім, колись.
А він усе говорив і говорив. А я все мовчала й мовчала, дивлячись повз нього мертвими очима. Нарешті підвівся він, упевнившись, що кровопивці, тюремники мовлять правду: несамовита Журавська втратила розум.
І не збагнув він, що не розум я втратила, а втратила більше: душу.
І вже ішла я Бульварною вулицею в Києві, де жандармського капітана і двірника було напередодні застрелено. І підійшла я до натовпу людського. У колі з міщан київських індикувато походжав поліцейський. Посередині на втоптаній землі руді плями крові, обгороджені цеглинами. І вперше стало мені страшно, коли ту кров побачила. Ріки крові передрікав Дмитро Домонтович, — я слухала, але так не жахалася. Про французьку революцію у книжках читала — кров і смерть, тисячі загиблих, а страшно не було. І ось сліди людської крівці, що пролилася вчора, на власні очі побачила. І дивитися боялась, і очей одірвать не могла. Невже Дмитро каже правду, і це лише початок, і з кров'ю, пролитою на Бульварній вулиці в Києві, щось нове, не збагнене ще гаразд приходить в історію людства, надовго, а може — і назавжди? Такі думки нуртували в моїй паленіючій голові. І люд навколо збагнуть намагався, що сталося: "І поліцейського поранено, революціонера переслідував. Поліцейського поранено, а двірника — впритул, з револьвера, і на смерть, а малі дітки сиротами зосталися. Дорого ж правда, за яку терористи борються, обходиться, якщо діти — сиротами. Е-е-е, се тільки початок, тільки початок. А ви хотіли, щоб товстопузі правду на блюдечку вам піднесли? Мені й без вашої правди непогано живеться. Свині у сажі теж добре живеться, поки колій з ножем не прийде. А революціонери, вони що — боги, аби вирішувать, кому кулю в груди, кому рай земний? Ріки крові проллються, ріки крові. Ріки крові — сказать легко, та пережити тяжко…" Вертала я додому весняним Києвом, але не радувало мене свіже листя тополь на бульварі, і бузки, що одцвітали, і пахощі жасминів та півоній у садах лук'янівських.
А вночі постукав у вікно Дмитро. Був не сам, самого б я не впустила, пам'ятаючи про візит його останній, а ще двоє товаришів з ним. В руках у них валізи були. "Ага, нагнали ми страху на жандармів! — Дмитро промінив радістю. — І під ковдрами тепер тремтять синьошинельники! А це тільки зірниця, день помсти попереду!" І запитала я в Дмитра Домонтовича, не могла не запитати: "Кажуть люди, що в двірника, якого наш товариш застрелив, п'ятеро дітей малих, чи правда то?" Дмитро, що досі збуджено ходив з кутка в куток кімнати, різко зупинився: "А хоч би й десятеро?! А нас вони жаліють? Нас вони хіба не тримають у кам'яних мішках, на шибениці не посилають? Коли страчували двох наших в Одесі, усе вище бидло з'їхалося, щоб порадіти смерті революціонерів!" — "І все ж таки діти не йдуть з голови мені, і кров пролита мене не радує". — "Про кого ви серце рвете, Маріє Михайлівно?! Двірника пожаліли, який хапав нашого товариша за полу, щоб передати поліції і отримать тридцять срібляників?!" — "Людину…" — "Які це люди? Гній історії, а не люди! І вони ставатимуть нам на дорозі?! Хто сказав, що революція буде безкровна? Лише наївні панночки, даруйте, можуть мріяти про таку революцію. Революція — це війна зрячого авангарду суспільства супроти сліпої, інертної маси. А на війні стріляють. А там, де стріляють, неминучі випадкові жертви, це закономірно й природно. Але — до справи. Синьошинельники заганяють нас на мілке, мусимо з товаришами на якийсь час зникнути з Києва. Настав ваш час послужити революції. Ваша квартира поза підозрою, переховайте в себе господарство нашого революційного штабу — шрифт, печатки, літературу. Якщо, звичайно, не боїтеся". — "Дивно, що ви, Дмитре, сумніваєтеся". — "Життя навчило мене сумніватися в кожному, окрім самого себе", — різко відповів бородань.